МАГІЧНІ ЗНАКИ
ПОЕМА
I
мовчки читаєш фрагменти
поеми “Кінець світу”
та все буде добре
ти посадиш своє дерево
зведеш свій будинок
народиш сина
як і личить
кожному смертному
на цій землі
що зараз
горить
* *
*
але то теж жарти
в цьому диму хоч би
трошки померти
як сказав Іванко
та якби ще під лопушком
моє покоління
вже там від дощу
сховалося
а твоє покоління
як вино молоде ще
піниться
та однаково
дощем
це вино
під лопушок
поллється
бо всі ми такі обережні
а справжні українці
потім колись як гриби
після дощу
виростуть -
слава Україні! -
скажуть
про самобутність душі
розкажуть
про корисність лопухів
і дощу
і нас
начебто непотрібних
у цьому світі
але тільки начебто
* *
*
хата
де ти народився -
яка вона тепер?
що росте на городі
де закопано твою
пуповину
що росте на тому городі
щедро политому дощем
чорнобильським
де сонях наче сонце
де хата
в якій ти останній
прихисток знайдеш
у темнім повітрі
що в нім
тобі сну
не вистачає
* *
*
в оболонськім
диму
щодня
щодня
в оболонськім
тумані
ти не один
ти із батьківщиною
у хвилях Дніпра
у небі чудовім;
зривати вітрильник
пора
і пальці цілуєш
ти Оболоні
і сльози течуть
сльози солоні
* *
*
чого ж бо ще бажать
хоч зараз ти чудова
зломила роки ти свої
і що ж
обов’язки й борги
тебе так обступили
обов’язки й борги
на шиї
мов краватка
а ще ж рокам горіть
горіти без останку
і небо є таке…
кому
віддать?
нікому
а де ж бо ти скажи
життя не йде
біжить
а предки у душі
ворушаться
кричать
тут наша є печаль
твоя тут батьківщина
чого ж бо ще бажать
* *
*
Еврідіка вже не витримує -
відпусти
мою
тінь! -
викрикує
він носиться з нею
мов літо із квітами
він носиться з нею
ранками вмитими
співає співає співає
нема ні кінця ні краю
тим пісням Орфея
на мосту через Лету
зустрінешся
то віддай мою тінь
за мелодію дивних пісень
ніжне світло неначе день
між нами не просто міст
і не Лета
-
безодня
й свист
тих каштанів
що мовчки падають
того щастя
що вже не радує
* *
*
тобі
несе смерть
Орфей
в одному з кварталів
Києва
тобі несе смерть
ти
передчуваючи цю смерть
сама себе спалиш
мов фенікс
ти сама себе триматимеш
у жмені
ти сама
відродишся із попелу
не порушивши
його спокою
сміючись над Орфеєм
літаючи
над твоєю славою
сміючись над твоєю
славою
не забувши
свого імені
збудувавши
собі храм
на древньому острові
де буде
могила коханого
* *
*
твоя мати
не амазонка
а так
звичайна квочка
твоя мати не амазонка
боїться коней і машин
з прекрасним голосом
з довгими косами
ніколи їх не стригла
і звати тебе Володимир
а її Марія
вона все вміє
вона звичайна українська
жінка
хоч були усі передумови
стати амазонкою
що її тримало
в своїх тенетах
страх
за кого
за сина
за майбутнє
страх відійти від цього
вогнища
яке називається плитою
хоч на кілометр
взяти стріли
взяти лук
взяти гвинтівку врешті
о українська жінко
тобі легше нести муки
ніж стріли з луком
тобі легше ходити з
торбою
в пошуках дешевої їжі
ніж скакати на коні
ніж літати
між хмарами
II
* *
*
сльози
то трава забуття
сльози
повертають життя
сльози
то межа
сльози
то лезо ножа
що відсікає тебе
від минулого
сльози
то солоне море
де тонуть імена
де тоне любов
ти міг випити
чашу до дна
час сльози солоної
прийшов
вона як морський прибій
весною
* *
*
ти не любиш метро
над яким
будинки здригаються
ти не любиш метро
Метро Надій
де люди чекають
щастя
де люди перечікують
дощ
де люди незнайомим
усміхаються
лише кілька станцій
згадуєш добрим словом
кілька станцій
де зупинявся поїзд
твоєї юності
невже ти
і справді не любиш метро
Метро Надій
Метро Життя
* *
*
зі свого шляху
зорі не звертають
так звідки ж цей танець
зірок
коли боги
стомлюються від
круговерті
чому ти знаходиш
виправдання смерті
яка допомагає вижити
цим карликовим людям
чому ти не звеш їх
антилюдьми
кругом льоди
інші зірки в тропіках
їм теж страшні
опіки
Сонця Великого
одинокого безликого
а тобі вже не страшні
ці карликові люди
які хапаються за Смерть
як за соломинку щоб
вижити
ти йдеш у ніч
спокійно
без жодного страху
мов назавжди
* *
*
Хірон
не Харон
він у сузір’ї Кентавра
володар
у сузір’ї
що поряд з
твоїм сузір’ям
неміряним
магічні знаки
відкраяно
що жде тебе
нікому не вір
за небокраєм
зірки й сузір’я
білі рожеві
чиї то душі
як небо вільні
а ми на суші
тут Год
Поразок
тут Рік Надії
тут Рік Підйому
магічні знаки
як небо вільні
над нашим Домом
а ми при ділі
а ми невмілі
у себе вдома
“американці
прийшли на танці”
до югославів
а ми маленькі
а ми дурненькі
-
козацька славо! -
зривати маски
надівши каски
Харона човен
чи човен Ноя
лягайте ниці
Хірон
не Харон
він у сузір’ї Кентавра
володар
* *
*
так душно в місті
на Дніпро майнеш
але і там
печаль не обминеш
цей згусток темені
що у душі блукає
цей згусток темені
кругом тебе шукає
так душно в місті
на Дніпро майнеш
* *
*
ми з тобою ще не дійшли
до тієї межі Маріє
де інші правила гри
де інші дмуть вітри
де літні суховії
де немає місця мрії
ми ще не дійшли до тієї
межі
Маріє
річка повзла
а нам здавалось
вона тече
річка льодяна
а нам здавалось
вода пече
Маріє
вони ж були подругами
в дитинстві
тож не прийти
на похорон то зле
сказала ти Маріє
але ж вони
за межею
але ж вони за межею вже
але ж вони за межею вже
в них інші правила гри
правила гри
стариків
які живуть
у наших днях
правила гри стариків
яких немає у наших снах
правила гри тих хто
за межею вже
сюди вертається в наш
день
в наш день
бо страшно помирати
Маріє
втрачено
прости їх Маріє
вони за межею
їх можна лише зрозуміти розумом
їх можна лише зрозуміти розумом
бо ніколи не будеш у
їхньому тілі
за межею
станеш тінню ще тут до
межі
а коні біжать
без нас у степу
біжать
попереду нас
* *
*
хто чекає мрію
і прийде новий день
просто пролетить поїзд
просто прокричать діти
просто ранки невмиті
ніби ждеш дзвінка
Богу помолитись
літають за вікном
ще не над тобою
не пташки а бомби
а ти звеш любов’ю
то Червону Площу
то Адріатичне море
там спокійні люди
де ти помреш свідомо
там ти помреш
не дома
*
* *
1.
коси під косою
Косово
колос
під росою
просимо
не дощі весняні виждані
бродить смерть у Косово
Косово вижате
2.
ми по обидва боки гір
тут мир
ми по обидва боки гір
там смерті вир
ми по обидва боки гір
тут любов
ми по обидва боки гір
там заздрості вир
3.
стань під дощем
дорога заросте споришем
почався день пораненою
пташкою
почався день
III
*
* *
лиши надії
що з’їдять
сталеву оболонку
що з’їдять
твої хвилини й миті
вже й на повітря
накладають мито
гілки
червоні сині чорні
гілки противні
лжеозорні
твоє життя
у Вербнім Парку
твоє життя
зрізáли парки
і всі сліди
вогонь пожер
ні, ти не вмер
не жив ти просто
усі сліди
вогонь пожер
Любов лиш Острів
Пісня
Пам’яті Ігоря Білозіра
ми втратили мелос
ми втратили пісню
фундамент
фундамент
і звісно
запізно
шукати причини
і наслідки десь
лиш вітер гуде
де ти мелосе де
ми втратили мелос
а та течія
чужа нам
чужинце
пісня твоя
а може
осліпнеш
на сонце дивившись
а може замовкнеш
тоді зрозумієш земля
чужа ця
для тебе
о щастя о небо
а вітер гуде
і душу виймає
а пісня іде
далеко під землю
лише землетрус
можливо ще вивільнить
пісню із вуст
* *
*
оболонські вітри
живуть лише на Оболоні
тоді
у будинках вилітає скло
наче під час землетрусу
недалеко від острова
Кіпр
оболонські вітри
через душу
оболонські вітри з Дніпра
в дорогу пора
а ти ще додаси
"дорогу прокладену
ангелами"
отак завжди
закінчувались твої
розмови
п’яні як наші оболонські вітри
* *
*
ти знову ідеш
зі своєю вівцею
ти знову ідеш
розлучився ж ти з нею
чи тільки як символ
несеш із собою
а може як щит
що ж овечко
до бою
вечеря свята
ти Божа овечко
віків течія
дивиться ангел
круг англів
в’ється
тоненька змія
* *
*
наче лицемірство
і принесуть і їсти й пити
немов для неї
щось залишать
а решту тихо пожеруть
і тихо за своє ж здоров’я
від недокрів’я вип’ють вина
бо що винá
вони не знають
ти ще не все сказала
ще десять слів лишилось
у різному варіанті
ти ще не все сказала
ти вже на лезі правди
й зради затанцювала
кожен неначе
ангел
в землю ідеш
хоч грішний
грішна земля розкаже
“грішна земля не люди”
* *
*
тобі потрібне
тільки небо
мені ж
надійний тихий острів
хоч може вже його не
треба
затопить Океан і Простір
твій острів
Острів Скарбів
скарбíв де є лиш
білі кості
подвір’я споришем заросле
і дикі груші
тихий раю
я вигнана і помираю
на оболоні у життя
не без пуття
а так як всі
ще молоді
у всій красі
лиш Ти б жила
ти ж животієш
а ми про тебе сильну
мрієм
а ми про тебе
марно мрієм
і день і ніч
о незалежність
від кого і кому
належність
(мов незалежність це
належність)
лиш на подвір’ї та трава ще
що знає що любов жива
і найкращі
тут люди ще живуть
терплячі
* *
*
важко не тільки людям
важко тепер землі
втратили форму люди
інтелектуальну
земля родючо-плодючу
та згадуєш казочку
про жабку
яка в молоці плескається
масло лапками робить
дивись і острівець буде
дивись і сяде на ньому
як “новий” на новому
балкончику
як тараканчик
на столі
а решта в землі
однак до вас не дійдуть
їхні думки й любов
однак до вас не дійдуть
їх понесе вода
їх пожере вогонь
Господи що ще станеться
* *
*
голі скелі
щілини в них
так далеко від нас
ще живих
у високих будинках
на жовтім піску
що побачиш ти ще
на своєму віку
?
IV
*
* *
що видіння твої дурні
оспівай що там є в вікні
може й справді
там благодать
не видать
не видать не видать
лиш видіння
твої сумні
наче хтось
при труні о ні
вже забуто
і сонце й сад
листопад листопад листопад
* *
*
мов вічний жид
несе пусту гробницю
і сиві хмари падають з
небес
а місяць-місяць
дурень білолиций
умер-воскрес умер умер воскрес
цей хресний шлях
освітлений ночами
змивається то снігом то
плачем
чужа дорога
ввінчана відчаєм
уквітчана
немов стіна твоя плющем
напій із лотоса
забудеш батьківщину
напій із лотоса
забудеш
не загинеш
під вишнями
заснеш мов Одіссей
* *
*
земний отець
чалапа по землі
Отець Небесний
де тепер ти батьку
якому дідькові
а чи якому дядьку
підставити долоню
ворожить
якій циганці
дать свою долоню
щоб знать Небесний де
чи на землі
Ностальгія
земля в хустиночці
це батько твій і брат
земля в хустиночці
і хто він отой кат
який насипав землю
у хустинку
який на очі
напустив туман
холодної води великий
чан
й гарячої
великий чан
й земля в хустинці
мов життя обман
* *
*
боїшся вокзалів
неначе чуми
хоч вокзали
це ми
чи вокзали чи поле
що голе
це немов при приземленні
злет
і можливо не стане тебе
і можливо нас всіх
загребе
синьоока реальність
та кістлява рука
вигріба із гробка
і співають вітри
раз два три
раз два три
в калині
* *
*
засмутилися мати
повільно смеркає
і гості не йдуть
вже чекання немає
в майбутні віки
поривалися гості
в майбутні віки
у якісь високості
пекельні роки
зовсім п’яні віки
засмутились батьки
мов каміння поклали
а над ними хмарки
на них би опертись
ні життя там ні смерті
дотлівають зірки
у скажених Стожарах
дотлівають зірки
на земних попелищах
то лампада горить
дерев’яні хрести
залишилося що
чи то все чи ніщо
просто пісня жалобна
і добро а не злоба
* *
*
немає щастя на землі
немає щастя і на небі
а може справді все так
треба
і ці стежиночки малі
говорять
нам каміння треба
в шляхи переростати злі
немає щастя на землі
* *
*
біла твоя тінь
твоя біотінь
приснилася знову
біла твоя тінь
то не місяць
підкова
тінь
від місяця вічного
тягнеться
злого
призабуті слова
почуття - у життя
тінь від місяця білого
може жити не вміли ми
тінь від місяця білого
* *
*
у пригорщі збирай
холодний рай
найдеш оману
а вона ж виглядала
і матір і батька
якого ж ти дідька
омана тобі
то холодна вода
у журбі у юрбі
так і кінчиш життя
і подалі від Лаври
зазвучали литаври
* *
*
оце сини
цього краю
які когось
таки побили
яким таки
ще стало сили
побить когось
заспокійся від війни
і прийдуть інші вже сини
і ще когось поб’ють можливо
чи буде край такий
щасливий
то Мертве море стережуть
на пляжі дивні ці сини
нащадки древності вони
а ми Дніпро не бережем
його б ножем
його б ножем
як стронцієм розрізав
хтось
на їх “авось”
а ми ту воду тихо п’єм
отруєно живем
живем
і навіть “будьмо” ми кричим
і сльози в пісні не в
плачі
“ой” без причин
“ой” без причин
* *
*
ми з тобою далеко
від Києва
і ремесло своє
робити вміємо
прокляте й ніжне
чисте і печальне
як хліб потрібне
чи як хмари дальні
тут чорнопері
лілії літають
далеко ми від Києва витаєм
Дніпро далеко
наче дощик в’ється
чужа ріка
Дніпром вже не здається
тут чорнопері
лілії цвітуть
* *
*
- вже місяць гріє
цю любов старечу
це місяць гріє
цю любов-відречення
- ми здмухуємо пил
із любові своєї
ми здмухуємо пил
і пишаємось нею
- в старому комоді
благенькі дукати
- не підем
не підем
нової шукати
нової любові
- бо й та вже у скрині
навіки і прісно
- і нині і нині
* *
*
київський час
віденський час
час берлінський
ти чом не сказала
корені пущені
з мертвих пеньків
віденський час
в тенета
заманює нас
хмари прорвемо
порвані хмари
наче отари
отари овечі
стара я уже
так скаже змія
а ти зів’єшся вужем
* *
*
ти прощаєшся з усіма
ти прощаєшся вже навіки
хоч тектимуть тектимуть ріки
ти прощаєшся з усіма
рвані дзвони
сільської церкви
тебе покличуть
та не прийдеш ти
прекрасні дзвони
під небом Кия
тебе покличуть
та не прийдеш ти
лише годинник
що не спинився
ти вже в путі
в путі золотій
тільки спинися
ти вже не скажеш собі
бо рятуєш
тиху молитву
Цикл
“За мить до світанку”
/світлі
пейзажі/
* *
*
це так
як клінічна смерть
це так
як квіти під льодом
як ти
у стикгійських
водах
а далі швидка течія
й до того глибокий
Дніпро
це так
ніби серце спинилось
й печально печально молилось
й нестерпно було
що печаль
покрила усе довкола
а час підриває
круті береги
круті береги життя
бджолині рої
вже не твої
це горя передчуття
* *
*
попри місто
зміїться метро
там теплó
і підземний вогонь
лиш будинки дрижать
наші душі летять
наче поїзд в тунелі до
світла
а попереду ранок
наче щастя - не рана
й горда річка
містом протікає
підсніжники зимою
розцвітають
і бджоли мед збирають
вже у січні
неначе рай
кругом
рай новорічний
* *
*
хай буде так
оце високе небо
у душу посилає своє
світло
хай буде так
я шлю тобі привіти
через моря і гори
і зірки
тремтіло світло
наче наші тіні
буде так
любов нетлінна
і чисті помисли
і сльози забуття
та знаєш ти
не буде вороття
на Сонці
у благенькому
човні
зустрінемось
через багато днів
й розлука вічна
ніжно нас погладить
* *
*
священну темноту
і світло те зірке
згадаєш ти у Київській
Затоці
і запах квітів
що милують зір
і цвіт бузку у тебе на
колінах
коли ти знаєш
в світі є любов
коли ти знаєш
що вона незмінна
коли здавалось
батьківські оселі
такі тверді мов скелі кам’яні
такі тверді
неначе справді скелі
ти ще не знав
на світі нелюбов
теж править світлом
і воно жорстоке
коли не знав
прозріння є високе
і квіти є отруйні та
красиві
коли не знав
у чім
же справжня сила
та ніч одна
гіпноз
мине і згасне
але сьогодні зірку
ждемо ми
що світ увесь
колись-то осіяла
життя пройшло
сльозина чиста впала
чиясь
* *
*
і розказує небо
про ясну звізду
і майбутнє говорить:
прийду я прийду
у безодню ночей
у безодню дзеркал
у безодню світил
у безодню кохань
і крім смерті уже
нічого не треба
чуєш вічності щем
під щасливим дощем…
Ніч
і віруєш
у ніч
котра дива віщує
у ніч
коли дитинство чуєш
у ніч
коли майбутня мати
ходила
зірку виглядати
а зірка та
прекрасна наче ти
та й ти підеш
в такі чужі світи
де лиш Перун
для тебе блискавиці
з рук випускає
мов птахів вогненних
яке чарівне відшукаєш
зілля
десь орхідеї
тут простий бузок
та віриш в ніч
що чудеса віщує
* *
*
цей довгий шлях
освітлений зірками
коли стають
все вищими пороги
коли печаль на плечі
і тривоги
коли ти мариш
про камінний дім
і про вогонь у вічному
каміні
і милі довгі-довгі ти
згадаєш
ти п’ятдесят разів
здолав екватор
щоб зрозуміть
це зірка первозданна
щоб зрозуміть
ця зірка первородна
щоб зрозуміть
зоря уже зійшла
дарма що бідний стіл в
твоїй юдолі
ти поклонись своїй
щасливій долі
ти поклонись своїй
нужденній долі
і гілку пригадай що до
чола
торкнулась коли ти
щасливим був
твоє обличчя
ще засіяє нетутешнім
щастям
* *
*
ти загубив
у своїй тяжкій дорозі
в своїй тяжкій тривозі
те джерело
яке тебе живило
ти загубив навмисно чи
невміло
у траві весняній
так гублять і кохання
і оману
але
ти кидав виклик долі
і щастя ти шукав
у буреломі
і як бджола голодна
на квітки ти накидався
щоб потім вже збагнуть
квітки отруйні
даремно пролітав ти
поміж них
життя ж відкрите
як цвинтарна хвіртка
* *
*
і знову я можу
побачити небо і сонце
і знову я можу
побачити хмари і вітер
і вітер
що мчиться
до теплого берега міста
чужого
і знову я бачу
порожні покинуті гнізда
і знову я чую світанок
світанок іще не настав
і так тепло
у хвилях Гольфстріму
і знову я чую
як сонце заходить у зиму
і знову я чую
що ми наче скелі холодні
лиш теплий Гольфстрім
омиває Сьогодні
ті скелі – Сьогодні
і знову ти скажеш
я знаю ти скажеш потóму
летіти у мріях
летіти у мріях додому
це тіні минулого
наші покинуті гнізда
проснутись проснутись
проснутись
допоки не пізно
* *
*
наш світ холоне
і тепло земне
не зігріває нас
земля під снігом древнім
останній ключ вже
вислизнув
із рук
останній цвях чужі
тримали руки
розлуки
лиш острів бачимо у
сутінках
ми часто
лиш острів бачимо увесь
укритий
рястом
він все ясніє дивний
острів цей
пливе у мріях
дивною сльозою
цей чистий острів
цей сніжний острів
де зустрітись нам
зірками велено
наш світ холоне
* *
*
як ніколи
зима огортала
горобців українських
теплом
як ніколи
стомились причали
відгуло занесло відбуло
як ніколи
пелюстками маку
покривалась моя земля
і на місяць вили собаки
одинокий що все гуля
і рука невмолима часу
наче ліс проріджала нас
воскресали під лезом
нещасні
крапля щастя
світ не погас
трошки хліба любові
трохи
тільки зелень пожовкла
вся
а над світом
сніги небуття
біла кров із розп’яття життя
* *
*
проникає вода
в сонне місто ілюзій
проникає вода
в тихі душі бездонні
біда проникає
золота лихоманка
Золоті розкриває нечутно
ворота
розкриває і всотує місто
ілюзій
дивне місто моє
де каштани квітують
на скрипки пил лягає
пил ляга
на дзеркала
вже скрипки не потрібні
не потрібні дзеркала
вони в юності міста
у минулому місті
у минулім столітті
у минулій епосі
золота лихоманка
собі почестей просить
і обкурює пилом
наші душі голодні
все це наше сьогодні
це не завтра – сьогодні
це не вчора – сьогодні
Проминуле Сьогодні
* *
*
що тобі ще потрібно
у цьому житті
коханий
Сонце?
воно за хмарами
та хмари розвіються
що потрібно тобі у житті
коханий
зорі?
вони далеко
та на щастя падають
що потрібно тобі
у цьому житті коханий
місяць?
не видно майже його
почекай
він буде повнішати
ти пам’ятаєш весну
і квіти сливи
під снігом
знов весна прийде
ти пам’ятаєш літо
спалені трави сонцем
нова трава зійде
ти пам’ятаєш осінні
дощі холодні
спинивсь годинник дощовий
ти пам’ятаєш зиму
світлу
та лиш здається що це
кінець світу
що потрібно тобі
в цьому житті
невже тільки
обíйми
обíйми старої як
світ землі
що потрібно нам –
і тобі
і мені
і йому коли Сонце і Небо
згасають у нас на очах
* *
*
Старе Гніздо
притягує до себе
для щастя тут є все
що серцю треба
ці зорі бачить батько
опівночі
цей місяць бачить мати
опівночі
а двір великий
все ще манить
зодчих химерних ночі
Старе Гніздо
розкішне як душа
купається у сонці
тут є усе
усе до скону днів
для щастя
тут сумні ялини
й густа трава
і квіти запашні
усе мені
але
з Гнізда Старого
відлітають птиці
і ти із ними
бо для тебе щастя –
дорога дальня
і Південний Хрест
нові міста
в калейдоскопі днів
для тебе щастя
а для мене горе
чужинський вітер
і чужі простори
вернешся ще ти у Гніздо Старе
воно високими порогами
тебе зустріне
там стільниця древня
все жде тебе
й даремні
блискавиці
життя і смерті
бо Старе Гніздо
примирить всіх
перед замком останнім
оплачено вже
всю життєву сцену
оплачено
і сцену смерті теж
* *
*
квітувала у квітні весна
а ти наче вишня в цвіту
у весільнім убранні
мотиви це ранні
скільки років пройшло
ви гуляєте срібне
весілля
ще не осінь та літо
скоро осені руку подасть
він сказав:
наче вишня
ти квітуєш удруге кохана
знаєш ти що не кожна
вишня літом квітує
удруге
серпень справжнім був
другом
квіти нас проводжають
наче сніг ніжну зиму
й потóму
як ідемо навіки із Дому
весілля золоті
все ж не кожному
доля приносить –
на розлуки святі
квітів досить
* *
*
ти забудеш
дорогу додому
у безкрайніх просторах
мандарини зимового саду
замінять кривавий
світанок
темні ночі холодні
ти забудеш
і світлі труди
будеш мати над озером
ніжним шовковим
скло віконне холодне
завісиш
як зорі зійдуть
і забудеш дорогу
до древнього
Замку Ілюзій
мандарини зимового саду
і тюрма старовинна
й старовинна парсуна
на прощання вино
щоби швидше дорогу
забути
та любов ніби пута
* *
*
вранішні хмари
рожеві
неначе надія
вранішні хмари
заступають
холодні зорі
старовинного роялю
позолота
неначе надія
древня
що ти вернешся
жоржини тебе чекають
на чорнім роялі
старовиннім
і в’януть
від того що знають:
на дорозі твоїй
скільки тіней будинків
на дорозі твоїй
скільки станцій метро
на дорозі твоїй
скільки попелу зір
і вологі стежки
і квіти вологі в дорозі
мій балкон
ніби мис
мис добра в безнадії
тільки
тіні минулого
тільки спомини добрі
ще говорять коли
дзвони в місті мовчать
коли ж зможу я знову
твої очі побачить
* *
*
сонні води нічні
не почують ридання зірок
тільки попелом зір
покриваються білі дерева
і за мить до світанку
ти мелодію неба почуєш
і за мить до світанку
зрозумієш: ми ті що
учора
і за мить до світанку
зрозумієш
ти просто стомився
від дороги далекої
від мовчання
натруджених дзвонів
і за мить до світанку
зрозумієш
щось спалено в променях
того сонця пекельного
що над нами
як меч нависає
та зосталась любов
яка все воскрешає
Проводжаю друга в далеку дорогу
1
за весняним вікном
знов розлука на нас
чекає
і сказав мені друг
там простір жде тебе
і тепла течія
і щастя океан
весною із зеленою вербою
я друга проводжала
а восени до нього
як листя попливу
рибалки тільки ген
на річці заспівають
про те як Дніпр реве
та вітер завива
як друга веселить
коли сама печальна
не радує мене
дорога дальня
2
затамувавши подих
ми стояли
зустрівшись
не в минулому столітті
ми думали про дім
було печальне
море
вночі сіяли зорі
кохання наше
мов свіча на вітрі
кохання наше
мов струна на вітрі
затамувало подих
* *
*
не плачеться
і не сміється
на цьому празнику щастя
лиш стукіт коліс нагадає
про дім не чужий і далі
заплачеш чи заридаєш
немовби верба під вітром
і може не треба вірить –
за вікнами просто дощ
і літній прозорий місяць
з тобою пливе в печалі
попереду знаєш –
світанок настане
не плачеться
і не сміється
лиш вогнище тихо гріє
прозоре повітря й мовчки
згасає як ностальгія
не плачеться
просто сумно
і вже не дощі а думи
веселе й щасливе літо
псують
попереду довга путь
Світлини
квіти наповнені росами
ранками безголосими
ти забуваєш тут
де тебе ждуть
квіти умиті росами
квіти умиті росами
в дальню нелегку путь
беруть
дно морське не поверне
все те що забрало невлад
після снігу не буде
цвісти мій розкішний сад
і розтрощена вежа
не пливе у тумані нічнім
навіть брама земна
зачиняється в вишині
алея кленова
не просто дитинства міф
та кленова алея
дитинства земний оберіг
останній дитинства поріг
де квіти наповнені
росами
Давня весна
- Христос воскрес!
- Воїстину
воскрес!
весною всі
радіють
все квітує
і на могилах весну також
чують
весняні квіти
заквітчають весну
на те і квіти
щоб усе воскресло
і ми з тобою земле України
- Христос воскрес!
- Воїстину
воскрес!
- Христос воскрес!
і зорі пахнуть медом
любов’ю повнимось неначе сонцем
ми лиш любов
воїстину ми любим
тебе Природо-Весно
коли все воскресає
любов ми більш нічого
в цьому світі
і дихає весна побіля
Бога
і повні ми
весняним щастям дивним
- Христос воскрес!
на різних паралелях
сказали ми
і квіти заспівали
перед світанком
чистим як кришталь
а ми лише любов
а ми лиш квіти
весняні у вирі
а ми лиш квіти
у веснянім вирі
життя не зможе
втримати нас тут
у вирій
у дивний сон
полинем
і в дивний сон
нам треба перелитись
щоб потім буть
при місячнім згоранні
такими ніжними
й такими ранніми
і опинитися на сонячному
дні
де ми одні
мов все це тільки сон
і це лиш ранок нашої
весни
коли воскресли ми
і Україна
і Любов
мов сніг не йшов
зимою і
мов весна не гасла
- Христос воскрес
і зорі пахнуть чаєм
- Христос воскрес
з надією вмираєм
Він у душі
у кожного із нас
і душі наші -
неба плащаниці
ми у житті
як Ви на тім хресті
все дивимось
в розширені зіниці
своєї смерті
й любимо
життя
як все помре –
нехай Любов
воскресне
ще будуть весни
будуть Вічні Весни
Варіант
ми щезнем
як скіфи
на вічних вітрах
ми ще не земля
але майже прах
ми щезнем
як скіфи
в якім поколінні
пропалять цю землю
просвітлені тіні
як золото скіфи
залишим пісні ми
що над саркофагом
співатимуть тіні
ми щезнем
ми скіфи
залишаться міфи
* *
*
наш дім спорожніє
і тільки тополі
в зеленім убранні
стоятимуть вічно
стоятимуть ніччю
щоб нас проводжати
в далеку дорогу
де болі й тривога
і осінь червона
і ті хто ні слави
ні смерті не прагнув
які жили просто
мов істину знали
там квітів причали
холодні могили
це осінь і хмари
і просто печалі
твоя перемога
нащадків не гріє
далеких нащадків
в солодкому сні
то інша епоха
і інші надії
і важко літати
безкрилим у сні
і травам приснились
о ні!
не могили
а дім старожитний
не згарище – дім
і вже непотрібні
ті крила-обійми
як смерть рятувала
від тюрми і суми
не скоро вернешся
до рідного дому
давно ти вже кинув
цей отчий поріг
і слава порожня
й краї невідомі
й каміння холодне
далеких доріг
що спинить?
буває набридне
цей дім старожитний
ти вітре
то східний
то західний дмеш
в чужому краю
ми ще більш непотрібні
що ж дім старожитний
пташкам віддаєш?..
Зі збірки "Київська затока"
"мовчки читаєш
фрагменти…" 256
"але то теж
жарти…" 257
"хата…" 258
"в оболонськім диму…" 259
"чого ж бо ще бажать…" 260
"Еврідіка…" 261
"тобі…" 262
"твоя мати…"
263
"сльози…" 264
"ти не любиш
метро…" 265
"зі свого
шляху…" 266
"Хірон…" 267
"так душно в місті…" 268
"ми з тобою ще не
дійшли…" 269
"хто чекає
мрію…" 271
"коси під
косою…"272
"лиши надії…" 273
Пісня 274
"оболонські вітри…" 275
"ти знову
ідеш…" 276
"наче
лицемірство…" 277
"тобі потрібне
тільки небо…" 278
"важко не тільки
людям…" 279
"голі скелі…"
280
"що видіння
твої…" 281
"мов вічний
жид…" 282
"земний
отець…" 283
Ностальгія 284
"боїшся
вокзалів…" 285
"засмутилися
мати…" 286
"немає щастя на
землі…" 287
"біла твоя
тінь…" 288
"у пригорщі збирай
холодний рай…" 289
"оце сини…"
290
"ми з тобою
далеко…" 291
"… вже місяць
гріє…" 292
"київський
час…" 293
"ти прощаєшся з усіма…"
294
Ц и к л “За мить до світанку”
/світлі пейзажі/
”це так як клінічна
смерть..."
"попри місто
зміїться метро..."
"хай буде так..."
"священну темноту..."
і" розказує небо..."
Ніч
"цей довгий шлях..".
"ти загубив..."
"і знову я можу..."
"наш світ холоне..."
"як ніколи зима
огортала..."
"проникає вода..."
"що тобі ще
потрібно..."
"Старе Гніздо..."
"квітувала у
квітні весна..."
"ти забудеш..."
"вранішні хмари..."
"сонні води нічні..."
Проводжаю друга в далеку
дорогу
"не плачеться і не сміється..."
Світлини
Давня весна
Варіант
"наш дім спорожніє..."