Зі збірки

“Дорога додому”

 

* * *

Чи так довго у вічі, як у воду, дивились,

чи то трави весняні так швидко росли,

що у них ми втонули, і випливти звідси

несила,

і камінням ми стали чи, може, уже відбули.

Чом такі молоді, чом такі молоді і красиві

ми лишилися тут, як осінні ламались вітри?

Листя вкотре летить, наче крила загублені

сиві.

Підбери і віддай. Зупини. Поверни. Підбери.

 

 

РОКИ

О світе білий! Слід мойого роду

десь загубивсь у травах до колін

по той бік річки. Не ступити в воду.

І тільки “безвісти” лунає, наче дзвін.

Пожовклу похоронку у негоду

ще бережеш… Іще гіркий полин…

 

 

* * *

… приснилося… нічого… просто холод

і хата, що дитинство берегла,

і під вікном сніп льоду

розірвався,

а в причілковому -

вогонь, неначе скирта

в сусідньому селі, палахкотить.

А потім - холод.

Вічний, так, неначе

вже ядерна закінчилась

війна і йдеш

шукать тепла, неначе хліба…

 

 

* * *

Не квіти цвітуть

на могилах -

доцвітають

роки непрожиті.

 

 

* * *

До ватри в новорічну ніч втекти…

Дорослішали завжди при вогні,

від себе утікали, щоб себе знайти

раптово у самотині.

Втекти до ватри в новорічну ніч,

коли старезна глиця опада,

коли збагнеш – чогось ти не віддав,

і тінню сумнів побіжить навстріч:

не так дивився, десь не там ходив,

не те знайшов, так мало загубив.

Ти зрозумієш: юність відліта,

мов із гнізда пташина золота.

 

 

* * *

Забути карий світ і осінь

і все ж над хмарами прожити

у сяйві сонця мить єдину,

і потім бачити Вкраїну

і цвіт вишневий,

що додолу

летить, як ти

колись додому,

де трави

вилікують втому;

знайти неходжену стежину

і долю власну Україні

до ніг покласти, наче квіти,

що над Дніпром довічно

світять…

 

 

* * *

У наші двері осінь тихо билась,

підземна тиша все ж лякала нас.

І по зірках читали нашу долю,

та вкотре будували ми себе

і у птахів навчалися ми лету,

мовчання – в неба і розмови – в неба,

у диханні садів життя вбачали.

І на краю життя живий обніжок,

мов на краю дитинства, зеленіє.

 

 

* * *

… і безконечна ніч, і ця чужа тривога,

біль чужий чомусь мені болить.

Нехай це так – у кожного своя дорога.

Але чому тоді нам треба перелить

у себе душі інших – все рідше і тихіше

із Всесвіту їх голос долина.

І тільки ніч вікно моє колише,

і тихо за вікном стоїть моя вина,

немов вона те лихо наробила,

і голос, мов повітря, замерза,

і руки ці слабкі роз’єднує щосили,

і світ чомусь тремтить, як падає сльоза…

 

 

* * *

… І голос Дніпра серед Чорного моря почути

у серпні.

Крізь пальмове листя

побачити верби розкішні

у серпні.

Заплющити очі,

іти до камінного міста,

що в тіні каштанів.

Безслідне, несказане

навіть за морем не тане.

 

 

* * *

Тобі розказати вже й сили не стане у мене.

Надворі весна, тільки вишні іще не цвітуть.

І тихо росте, як любов, ніжне листя зелене.

Росте у бруньках. І, можливо, сніги не

впадуть.

Впадуть, може, інші – не так передчасно.

Ми вийдем із них сполотнілими, та без

сивин.

І що нам потрібно, як душі торкнулися,

власне,

того, що зовуть на землі моїй “сивий полин”.

 

 

ЧАС

Перейти свою тінь,

що, немов снігопад,

оточила тебе срібним світлом.

І по жилах – мов дзвін.

І ні кроку назад.

Ці оголені корені – вітер

над століттями плив.

… тихо світить лице

в тихій мудрості миру і казки…

Сніп легкий серед жнив.

Хтось тікає тихцем

чи від себе, чи, може, від часу.

 

 

* * *

Я знаю: туман не відступить

і буде світанок марним, коли

проснешся у сивім тумані,

і дим той огорне обличчя і руки,

які вже даремно благали: спинися…

прийди…

Буде лиш сонце сміятися в дивній пустелі,

коли вже нікого навколо нема,

і сиві тумани з’їдають і листя, й дерева,

коли ти не скажеш: навколо

лиш ніч і пітьма,

коли навіть бігти безглуздо…

І десь у тумані вапном осипається час,

і тихо змішає із карим вже сиве волосся,

і руки сплете, попливе, попливе поміж нас,

і знов водоспади огорнуть обличчя твоє,

і гнізда чомусь у повітрі зависнуть,

і ти зрозумієш, як довго проміння іде…

 

 

* * *

Здається, тільки вчора зрозуміла, що таке

біг часу. Я зустріла тебе в такій недоречній

масці з сивиною і зморшками, яку ти

одягнув

у найщасливіший день свого життя.

Така недоречна ця маска.

І мені захотілось уткнутися

в твої долоні і заплакати за нашим

каштаном у Лаврі. “Ще трохи –

і я затихну. А ви старійте поволі”, – наче

про себе ти колись писав.

 

 

* * *

Отак, як сніг, перелетіти

цей безголосий білий вир.

Чому мовчиш?.. І тільки потім,

коли вже стіни підіпруть,

кричати будеш, що невинний,

що ти не жертва і не блазень,

що іншим разом, іншим разом…

Засмієшся?..

Чи знову ти плачем заллєшся?..

І станеш ніжним і тривожним,

як подорожник.

… І знову будуть чорні дні,

з яких у сніг ти вибігаєш,

мов пута стіни розриваєш.

І ти вже вільний. Лиш повітря.

І тільки небо. І, можливо,

цей сніг закриє все, й щасливо

ми вийдемо удвох із хати

шукають слідів чи прокладати…

 

 

* * *

Мигдаль зацвів у місті над Дніпром

і ожива під пензлем і пером.

Як мигдалеве дерево, стоїш

один у місті.

І для кого вірш

беззахисно ти шепчеш уночі?..

… на дні ріки уже твої ключі…

 

 

* * *

Навіщо тіло так біліло в слові,

навіщо крила так біліли в слові…

А ти речеш: господар Він камінний –

у нього ж просто золота основа,

та ти від нього не позолотієш,

впадеш, розіб’єшся і онімієш…

І проведе тебе він так знічев’я…

Йому потрібна золота кохана.

Буде він ходити і шукати.

Весь побілівши, водить його місяць,

то там, то там, неначе пальцем, промінь

тихенько вкаже на якусь стежину.

І ходить він, шукає він не жінку,

а істину: у гори, в море, щоб найти коріння,

з якого виріс інший вогнецвіт;

його він виглядає,

десь серед ночі дивлячись на місяць.

А ти речеш: він лебідь ясночолий…

Ти просто жінка, й сниться тобі лебідь…

 

 

* * *

… і виднокрай – лише межа

між темінню й солоним світлом.

Фонтан світився, й ніч розквітла

стояла гола і чужа.

Байдужо ніч змирилась із

останнім днем. Застигло літо,

мов статуя. І тільки світло

ще словом проростало скрізь.

 

 

* * *

Ні в жесті, ані в погляді чи звуці

тебе уже довіку не знайти.

Кругом такі чужі, чужі світи;

і вже не скажеш: руки у розлуці.

Це вже назавжди прояснився день,

і ні дощу, ні хмар твоїх немає.

І навіть вже луна не долинає

незрозумілих і чужих пісень.

 

 

* * *

В летючій ночі голоси камінні

знов оживуть, шукаючи зорю.

І пісня ожива, немов насіння.

Мов дерево кричить… іще горю.

І ліпиш ніч цю – праведну віднині.

Угледиш тільки світло в вишині.

Чорніє ніч. І пізнаєш людину.

Свою. Єдину. В сонній далині.

 

 

* * *

… така чистота, що аж очі судомить од болю,

така білизнб, що аж іній весняним стає,

і щось прикривали, ми щось прикривали собою,

та вже відлітає те слово, що сумніви в’є.

І вже у коморах насіння. Останні зернини.

І хліб подрібнили на крихти. Мов зорі – зерно.

І вечір вже дивиться темний-теменний, аж синій,

і місячний промінь – неначе рушник за вікном.

І тиша притихне і стулить од голосу крила;

щоб голос летів – прочинили вечірнє вікно.

Пливло тихе світло, і квіти ночами косили,

і зорі у відрах тремтіли, і віяло сном.

Ми стали прозорі неначе і йшли від одного,

ми стали легкі – і немов полетіли назад.

І падала тінь, і вже падала тінь нам під ноги,

і цвіт осипав цей невиспаний місячний сад.

 

 

* * *

Все вище, вище світло підіймалось

від світляків і від нічних могил,

від того саду,

де дерево садив,

і де любив,

куди вернувся

майже вже не ти.

 

 

* * *

Так важко падали хрущі

і розбивалися об землю…

так безнадійно йшли дощі.

Було так темно, світло й темно.

Дощ у ринвах ще шумить,

і відра – повні дощової,

та залишається лиш мить

до спраги світлої, нової…

 

 

* * *

Мій зайчик жив у житі –

в сусідньому дворі через дорогу,

і житній іноді приносив хліб,

ще теплий, наче піч. Це потім

іграшки він став носити сину.

 

 

* * *

Каже тітка моя: “Сина ось оженю

І займу рядки бурякові.

Трохи руки засмагнуть, а то

Побіліли за зиму”.

І побачила я, що до сонця веде

Ніжна стежка з листочків зелених.

 

 

* * *

Дідусь мій криницю копав.

Малою я була тоді.

Так довго копав…

А я собі в сні росла.

Коли земля сказала:

“Тут нема води”, -

Дідусь закидав яму,

Кленочок посадив.

І ми собі росли.

 

 

* * *

Зелений острів і асфальт вологий.

Прозорі пелюстки дощу німого –

як очі міста, незворушні й строгі.

Голки дощу. На пам’ять. У дорогу.

 

 

* * *

Ми в море, ми до берега – за нами

шумить повітря від чаїних крил

і музика розноситься вітрами.

Білий слід прозоре море вкрив.

Сусідство мирне неба і води.

Така невідворотність берегів.

Вологий блиск… і золоті сліди…

 

 

* * *

Дитинство, як берег моря,

ще безконечне;

і вперше без мене

мій син попливе недалеко,

ще недалеко.

Буду на березі ждати.

… ще недалеко.

… уперше пливе.

… не зі мною…

 

 

* * *

Розігрівся асфальт у камінному місті

у серпні.

Не летять журавлі, бо не стане в дорозі води.

Висихають дощі за хвилину, і губиш сліди;

Та обпалені губи когось не чекають

нестерпно.

Посмутніли каштани і схожими стали

на верби.

І по вулицях люди повільніше стали ходить.

Та не вірю, що літо колись обірвй свою нить,

Тільки верес цвіте,

і про осінь нагадує верес…

 

 

* * *

… Прилетіло пташа до рук…

Я ж тебе відпустила з миром,

я ж тебе відпустила з хлібом,

і дивилась на твій політ.

Трошки сліз,

трошки слів, що тихі,

трошки страху –

на те й політ.

Я ж тебе відпустила з миром –

прилетіло пташа до рук.

Безсловесне і зовсім дике.

Тільки очі. А крила… крила…

Я ж тебе відпустила, миле…

Прилетіло пташа до рук.

 

 

* * *

Щільно причинено двері. Гойдалка інших

колише.

В’яне подушка пухова, мабуть, забута у тиші.

Літо згортає крилята. Сонце повільно спадає.

Нижче лиш води,

лиш води тінню хитнулись на споді.

Тихим забутим камінням гасне проміння

останнє.

З вод виринає проміння, сонце у води

заходить.

Вітер поніс тільки пахощі моря і цілого літа.

Тіні забутого літа нам полишає у спадок…

 

 

* * *

Тут найтепліша вулиця у місті –

цей брук ще береже тепло слідів.

Дерева пам’ять бережуть – як іскру…

 

 

* * *

“Все буде добре”, - мовиш сам собі,

хоч ці сніги ти стримати не в силі.

І губи милі, очі твої милі,

здається, не в прийдешній ще добі,

а там, де вітер лине до узвиш,

переплітає роки, стрічі, дати,

не намагаєшся уже і відгадати,

що жде тебе. Лихі думки облиш.

В метро увійдеш… нікуди щезати…

“… все буде добре”, - мовиш сам собі.

Розлюбиш потім, хай не в цій добі,

забудеш потім і сніги, і дати.

 

 

* * *

Стало сяйвом білим понад ним –

до осені б дожити. Восени

зберем плоди, плоди усіх надій,

нехай тоді вже скажуть нам: ходім.

Підем за чисте, за весняне скло,

яке зігріє нас, мов не було

зими, коли полотна безнадій

стискали нас і був чужий наш дім.

… Йому не скажеш – стань і повернись,

бо він не йшов, бо він летів увись

і звідти крикнув… дотліває хмиз…

хоч би краплину з вогнища візьми.

Рука збіліла в попелі шука

хай не зорі, а просто мідяка…

Вузли на нитці-долі де-не-де…

Душа підніметься і сотні раз впаде,

та лишиться такою, як сльоза…

 

 

* * *

Що таке світло?

Невинні очі твої,

Руки, замурзані фарбою, і за вікном

крайнебо.

Сиві нитки дощу застиглі і нічиї,

Місячна райдуга в небі, що кличе до себе.

 

 

* * *

Нехай хоч на воді

ці кола кволі спокійно розсипаються –

пісок безсилий тут,

безсилий навіть крок.

Але ж ти чуєш музику води, –

кімната темна, наче ніч надворі, –

зіграй по пам’яті цю Музику Води.

Я знаю, що нічого не лишає

оця вода.

Лиш музика. І прах… вода сама…

 

 

* * *

Благословляю холод, тільки холод,

який вогнем десь поміж нас тече.

І сніг схололий, вже давно схололий,

печально й ніжно пада на плече.

Благословляю холод, тільки холод

твоїх очей. І смуток не втече,

і попливе душа моя схолола

на дно ночей, на дно твоїх ночей.

Та буде місяць променем збілілим

писать листи на скошеній траві.

Якби-то вміли, лиш би люди вміли
так розчахнути долі грозові.

Лиш ніч безкровна, тільки білі лиця

і тінь черемхи на моїй стіні.

То кораблям, що тонуть, тільки сниться

та ніч остання, та безкровна ніч.

Чому це сниться берег на Купала

і той вогонь, який ще не погас?

Навіщо ти так береги квітчала, -

щоб проклясти ті береги не раз?..

Через вогонь стрибати я не хочу,

а той вогонь сягав самих небес.

І не збуваються слова пророчі,

і той вогонь із пам’яті воскрес.

Але зима… Яка вона вінчальна,

яка вона незаймана… яка…

І станеш ти немов мороз стожальний.

Повір, ніхто не знає, де ріка,

ніхто не гляне рибам прямо в очі.

Ніхто не відгукнувсь на крик німий.

Чого душа, чого душа ще хоче…

це сніг іде… і прозріваєм ми…

 

 

* * *

… коси попелясті… Може, попіл

оселі, що навік покинув ти,

перейде в золото. Але це буде потім,

а зараз тільки ці чужі світи.

… коси попелясті ще не сиві,

і місяць попелястий ще живий,

такі легкі, такі легкі й красиві,

та світ навколо зовсім не чужий…

Я не свічусь, неправда, це я знаю;

засвічується місяць, як світляк…

… ще небу, наче соснам, голубіти,

і руки ще підведені замруть,

та зрозумієш ти, що ніде дітись,

що це звичайний Всесвіт…

А в колі – ти а чи стара картина:

квадрат звичайний і у ньому ти…

І вже душа, неначе ніч невинна,

тремтітиме від суму й самоти…

 

 

* * *

Коли від тебе далеко –

я сильніша за тебе, море.

Віч-на-віч з тобою, море, –

безпомічна і маленька.

І все ж залишаєшся морем –

єдиним, далеким, чужим.

Пірнути в твої глибини –

безумство,

і я безсило

милуюся горизонтом…

 

 

* * *

Вітрило яхти,

мов чайки крило,

поманило мене

і зникло.

Корабель

нерухомо стоїть,

мов чекає,

коли я щезну.

Тут щезає земля вночі

в чорнім роті

живого моря.

… тільки вітрило.

… лише крило.

 

 

* * *

Якщо буде гроза

і відірве тебе від гілки,

долети до мого вікна –

я зігрію тебе в долонях.

 

 

* * *

Задрімала. Здалося мені,

Що коси я відрізала свої.

Прибігла я до тебе, щоб ти встиг

Погладить коси,

Поки сон не збувся.

 

 

* * *

Зелений жолудь, наче корабель

в моїх долонях, як у руслі річки,

всіма забутий, – лиш мені світився

чудовим світлом літа,

жорстоким світлом літа, що померло.

Отак надії тихо помирають,

як помирає дуб в руках у мене.

Вітрами зірваний. І юний. І зелений.

 

 

* * *

… тільки долоні долонь доторкались,

мов свята,

зайчики сонячні спали на ліжку у сина,

щастя не йшло, а стояло ще на порозі.

Кидав ти берег, мені залишивши на спомин

тіні дощу, – заховають від погляду

злого, чужого.

… Місяць білів,

наче хліб на столі серед ночі…

 

 

* * *

… прийшла до річки ледь жива.

Але вода давно пішла в пісок.

Осінній вітер і суха трава…

До лісу я зробила тільки крок –

нема… нема… І браму мурашва

вже зачинила на важкий замок.

 

 

* * *

… сміялася троянда дика…

Два лебеді біліли, наче хмари,

билися при місяці при білім.

… сміялася шипшина на узвишші,

а лебідь падав, падав так невміло,

а лебідь падав, падав у мовчання.

При місяці на березі крутому

біліли пальці – так біліють крила.

При місяці на березі крутому

ця ніжна заметіль із пелюсток.

… це плакала шипшина у саду,

та тільки пелюстки – вони не крила,

і плакала троянда у саду.

 

 

* * *

У зелених очах моїх гасло кохання

колючками ялин і зухвалим вогнем

новорічним.

Продавали ялини, що пахли прощанням.

 

 

* * *

За вікном жовте листя летіло,

Не питало, куди і чому.

Зупинити ми листя не вміли,

Не пішли ні у дощ, ні в пітьму.

І порізалась променем гілка,

І у шибку чужу загляда.

За вікном тихо грає сопілка,

Мертве листя гойдає вода.

 

 

* * *

Щезли стіни –

місто спало, снігом засипалось.

Слух і мова, наче дзвін, воскресли.

Сніг летів… так ось чого ми варті

поодинці…

Й не ставало нас.

 

 

* * *

Повернення із холоду й дощів

до верб сумних і до знайомих вулиць…

І пил змахнути із камінних щік…

Спитать каштанів: вмитись чом забули

дощем найпершим? чом лише громи,

а листя не живе і ще не пада?

… Лиш місяць блідо світить із пітьми,

і листя жовкне, наче жить не раде.

 

 

* * *

летів задушливо чіплявся

за трави землю в очі ліз і в руки

і ми ставали вже чорніші муки

такий собі невидимий пилок

якого важко буде нам відмити

бо він в легенях вже тривожно світить

бо він і серце роз’їдає наше

і в душу нашу проникає й важко

уже нам бачить сонце і ромашки

тому що всі ми чистоту втрачаєм

так непомітно так невідворотно

що навіть ночі нас уже не чують

коли буваєм ми чорніші ночі

і що рятує нас?..