* * *

Немов у дитинстві ночуєш у травах,

далеко від шуму і галасу міста.

… і потім у білім нічнім зорепаді

огорнеш її тихим запахом сіна…

* * *

Він не поплив, а залишився там,

де коник воду п’є, отой вінок.

А ти сплела ще кращий із гілок.

І він поплив за древнім за ім’ям.

Не вірила у роси і горіх,

вербове деревце і той вогонь.

Купальська ніч – а зорі, як на гріх,

все мимо цих вузьких долонь.

Папоротевий цвіт було б спитать:

вінок найперший льодом може стать?

* * *

Ми згадували наше довге літо.

Коханий, чуєш: вже дзвенить межа –

підступно так, терново, розмаїто.

Холодна вічність – вигадка чужа.

І дім дитинства – чим же не руїна:

і хто зупинить перелітних птиць?

Ну де ж ви, друзі? Скільки щезло лиць!

Це сторовинна, ні – стара картина.

Я пташка перелітна – не змія,

хоч, може, так наснюся часом я.

Вокзал

Холодний дощ, мов подих залізниці.

І парасольки, наче птахів крила.

Безкрилі люди. Перелітні птиці.

Прощання. Зустріч. Ти кого зустріла?

Холодний дощ. Пливе листок осінній.

Вже не знайти слідів – позамивало.

Нехай і запізніле – та прозріння

До тебе мовчки руки простягало.

* * *

Не повернуть. Навіщо повертати

вчорашній цвіт і картоплиння дим?

… Бузок зацвів, і попливло вже місто

шукати квіт Дніпра.

… Біжить маля, біжить в гущавині:

“Картопля рання, мамо, зацвіла…”

Політ

… Село за нього помолилось Богу,

і спать лягло, його старе село.

А він зібравсь назавжди у дорогу.

І вже його неначе й не було.

Душа мов злодій вернеться до хати.

Все, що у слові – родом із села.

І він боржник. І треба повертати

хоч душу, де б душа та не була.

* * *

У вікно причілкове

Все стукала сива яблуня:

“Виходьте, виходьте, не бійтесь.

Я вам присвічу, присвічу”.

У вікно причілкове

Все стукала сива яблуня:

“Червоні, червоні яблука

Зривайте, а то впущу”.

У вікно причілкове

Все стукає сива яблуня,

Глуха і сліпа від старості.

Нікого… лише луна…

Вечір

Розсунеш гілки – і фіранки зникають на вікнах.

Ти знала, що плаче ця жінка. Чому вона плаче?

Вечірні птахи вже у гніздах, а двері – як віко.

Неначе кохав же, неначе любила, неначе…

Тобі її шкода? Вона так ретельно сплітає

вінок із троянд і гілок винограду, й не вірить,

що сніг-сивина всі стежки на землі позмітає,

що сили не стане когось не пустити у вирій.

* * *

Тільки світлий камінь ще світлом,

наче спогадами, ранить…

Листочки подорожника тягнулись до мене,

мов дороги не забули.

Хвилини тонші в мене, ніж у тебе,

похмуріше у мене синє небо.

Душа не пам’ятає твої вікна,

де, мов любов, життя без мене звичне.

І це була не я, і не мені

у глибині вікна чорніють дні…

Сафо

… О ти, хто поселився

в розколині душі, озвися!

… заклятий піснею із ночі,

до тебе лине лик жіночий,

на крилах вже пала огонь.

… О не щезай, він для долонь.

Заклятий піснею зі скелля,

він знає, де твоя оселя.

О ніжний ти, хто поселився

* * *

… Мов з того світу тіні викликаєш.

А там – горіх крислатий, там дитинство.

А там – усе, що зметено віками,

що вкрито пилом, наче серпантином.

До тебе йду неначе у минуле,

коли майбутнє мовби на долоні.

І ми невинні, ніжні відгукнулись,

там мак багаторічний, мак червоний.

Спливає ніч із неба. Вже світає.

І темні тіні – світлі і далекі –

над совістю ще душами витають.

І розумієш – зорям теж нелегко.

* * *

… ти гукаєш мертвих і живих…

Безвихідь – наче сіль, що на фіранку

просипалась крізь скло, і тільки море,

лиш море це у змозі зрозуміть,

як холод хмари падає в безодню,

як ситі гуси пролітають мимо,

лишаючи тебе, неначе скелю,

де і травина помирає тихо.

Це споконвічна гра, це просто гра –

лілові хмари і далекі гуси

над морем. Ти боїшся навіть хвилі,

яка чорніє гостро й береже

лиш парус у своїм холоднім звуці…

* * *

Обидва полюси холодні,

А я на ниточці екватора стою.

Іду по ньому й навіть не боюсь,

Що провалюсь у море чи безодню.

Човни надійні, знаю, є насподі,

Що стережуть цю землю нічию.

І, може, на екваторі зів’ють

Своє гніздо ці птахи, що холодні

Лишають гнізда і круті сніги,

До полюса до іншого летіти,

Немов на мить лишивши дорогий

Той край, в якому народились діти.

І тільки стало б сили і снаги

Вертать туди, де світять зорі вмиті.

* * *

Ця ніжність – ні початку, ані тіней –

ми зупинялись, щоб сказать: прощай;

ми забували, і кляли, й прощали.

До неминучого і світлого причалу

спаливши кораблі, вогонь несли…

* * *

Це ще не любов…

просто радість забута,

і світлість очей, і чекання, що знову

весною зелена трава потече,

а білі берези сховають пташину,

сонце сховають у лісі прадавнім.

… ці очі, як сонце, мене відродили,

бачу священний

і ніжний огонь голубий, що палає.

Виходжу із погляду наче із моря –

беззахисно й чисто, і падаю в трави…

* * *

… я уже не можу пригадати,

якого кольору був перший птах…

Торкнути землю – струни охолонуть,

зазвучать, як скрипка уві сні.

Завмерши, навіть слухати боюсь,

сполохати боюсь ті звуки скрипки.

Так руки ці тримають свою долю,

мов скрипку. Плавні згини

цих пальців, а рука

так м’яко облягає скрипку.

… а я уже не можу пригадати,

якого кольору був перший птах…

* * *

Навіщо сни важкі і ця тривога…

І в пісні найсумнішої кінець

буває, хай не крапка, а сльоза –

і все ж співаєм, що біду забудем;

манить слово місячним промінням,

тільки сили

на крок останній нам не вистачає.

… душа мов птах у скло даремно б’ється,

та погляд твій

за непрозорим склом.

* * *

Огорнена кімната не туманом,

а звуками –

це полум’я звучить.

Тривожні звуки охопили нас…

І все це тут було.

Сусідство смерті

нікого не лякало.

Ми жили

і звуки слухали,

але туман скипавсь – і чистотою

линула вода.

Без болю світ пречистий не буває;

і музика із болю виникає,

коли ці муки непідвладні слову.

… й плакали забуті,
забуті, що померли, й незабутні,

що померли теж.

… колючі трави сіялись уперто,

вода текла і корінь обтікала.

* * *

Мій добрий коню, відвези мене

від того місця, де лице сумне

так світиться на мій німотний клич.

У добрім місті тільки дві сльози

залишені і ще – сумні пісні.

Мій добрий коню, швидше відвези,

а білий місяць хай не будить ніч.

Немає тину, де не в’ється дим,

і ці пісні, мов квіти кам’яні.

Сильніша стану і вернусь туди,

де дві зорі всміхаються мені.

* * *

… чотири довгі роки вже минуло

відколи я фортецю збудувала

зелене місто міцно так заснуло

і я втекла до дикого привалу

де гори недосяжні і високі

ущелини незнані підземелля

і тут пізнала тихі твої кроки

кумирня рідна тут твоя оселя

я знала гріх іти бо ти відлюдник

туманом вкриті стіни всі і стеля

вони так люблять нас наївні люди

а може і не нас а наші скелі

* * *

І музика вже майже відзвучала.

Не тьма жорстока залишилась, ні.

Не дика пуща, не страшне провалля,

де сонце поміж хмар у вишині.

Не біль лишився – тільки невагомість,

й сльозина світла, що усіх рівня,

бджола із липня, і бджолина гордість,

і крила річки – видно аж до дна.

Так темінь вся проникнута зірками,

так дні до днів твоя любов зшива,

так білі ночі світяться між нами,

і сипле небо зорі з рукава.

* * *

… А що ти знаєш про оті могили,

які квітчає тільки сон-трава?

Безсмертні сплять. Могили вже розрили –

прозріння вічних раптом ожива.

Це їхня кров у слові проступає –

кров Сонця й Словотворця. Перемін

чи ждав ти цих? Чи вечоровий дзвін

покличе і безсмертя привітає?

Ти, зрячий, мов Гомер – пиши, пиши.

Зерно – для храму. Слово – для душі.

* * *

Душа проясниться. Так небо опісля дощу

світлішає тихо. Світлішає тінь ув оселі.

Під брамою міста потоки дощу потечуть.

Ти сивий? Чи то осипається стеля?

Чи світлі потоки? О ні, то летять світляки.

Неначе сніжини в душі, а ти кажеш – у храмі.

Впізнала тебе. Був колись же художник такий,

який пролетів наче птах поміж світлими нами.

* * *

… Знов очі підлітка…

Це він слова невмілі

старанно так виводить

про любов.

У місті величезному

зустрітись.

… Згадавши раптом

недоступний вік,

у місті мертвих

знову щезне він;

там тільки лиш слова живі

й дерева,

що помруть заради слів.

* * *

Ми прийшли

у ліс знайомий за селом,

раптом очі обпекли

червоні квіти серед лісу.

Хто поставив їх отут?

хто завершив печальне коло

свого життя?

чия душа в пташину переселилась,

щоб співати нам

у цей чудовий день?..

Лежать гостинці, і вода стоїть під деревом,

і син до батька тихо прихилився.

Тут смерть

дивилася крізь віти.

Ні імені, ні прізвища,

а хлопчаки дивилися на каску,

і кожен подумки носив її.

А дерево стоїть,

сосна росте

і сили набирається в солдата.

Каскадер

… А ти думала:

чому тобі сняться листи,

які ти так ретельно

спалюєш?

Що це за листи?

Чому ти їх спалюєш?

… Він став на підвіконня

і пройшов по похилому

карнизу, ніби хотів перейти

до наступного вікна,

тримаючись за рами і скло.

Як можна триматись за скло?

Як він там тримається на

сьомому небі?

Він відштовхнувся і стрибнув

вбік на тент.

Ти, мабуть, чула звук

падіння. Воістину душа

як птиця.

Ти її вже не бачила.

Ти пішла.

… Що це за жінка, яка пропонує купити

і передати йому

дерев’яну кварту і

дерев’яну ложку?

Навіщо вони

потрібні йому т а м?

Вони потрібні йому

не більше, ніж

нуль і три. Він же

із сьомого неба.

А, ми ж слов’яни.

Ми ж насипали могили

і помістили туди різне.

… Килимок можна

заштопати. А душа ціла.

Врешті це його

особисте бажання.

* * *

Жінка, яка багато говорила

про корені, про ніжність і любов,

заламувала руки, як прийшов

цей полиновий час, усе чорнила.

А в голові, неначебто у скрині,

все переклала заново. Та знов

вона заговорила про любов,

дізнавшись, що трава уже невинна.

Прости ж її. Дніпро не солонів

ніколи так раніше і вві сні.

* * *

А ми жили й крутили перевесла

на наш благенький неврожайний сніп.

Ну що до хліба? – був би тільки хліб –

від нього б не одна душа воскресла.

“А ми жили і марнували весни”, –

так скажеш ти, почувши: “Ремесло –

це вірші і любов”. І знов село –

немов чистилище – на покуті там чесність.

“Зарюмсана, криклива і дурна

та чесність”, – скаже, глянувши з вікна.

Білі спалахи

… знов зима відкриє ту мене,

яку сама себе давно забула,

і знову сніг очистить нам уста,

і знову тиша нас огорне враз.

Пройти слідами білої розлуки

і зустрічей. І попливе твій голос,

неначе ти сама у цій пітьмі.

Білий спалах знов тебе розбудить

від сну, в якому дикий олень пасся

у лісі заповідному, а ти

вже не змогла до нього підійти,

сніг розтанув, і розквітли квіти,

а дикий олень в сни вже не приходив.

Безодня тільки в глибині дзеркал.

* * *

… в повільних рухах я осінню мудрість

впізнала зразу… звідки це у тебе?..

… далекий голос глухо, тихо бився…

Летючий скрегіт ти забудь, і в осінь

не білий шепіт принеси, а сонце,

не пошматоване осіннє жовте листя –

вогонь летючий і глибокий погляд…

* * *

У синю тишу знов коханий голос

прорвався крізь століття буднів білих;

любов воскресла мов забута віра,

і в день народження врочистий листопад

у біле мрево огорнувся, мов

сніжинки для мого гнізда приносив.

Міст Воскресіння листопад возвів

над прірвою і водами нічними,

тут Доля мені руку простягла,

тут спраглі я вуста поцілувала.

У темному повітрі чорний місяць

проноситься, немов моє спасіння,

і тоншає, немов моє життя.

* * *

Чому ж тобі так зірно в цьому світі?..

То ж темна ніч круг тебе вже снує,

і жалить серце спалене твоє;

для тебе найсвятіші заповіти –

землі батьків, дідів, свойого роду.

Своїм життям ти пишеш заповіт.

Зозуля знає, скільки тобі літ.

І зорі дивляться у очі, наче в воду.

* * *

У ніч, коли літо стрічається й осінь,

Не видно зеленого й жовтого листя;

І води із берегом вмить обнялися,

Нічого уже в цього літа не просять.

Світанок прозріння осіннє приносить.

Любове моя, недоторкано чиста,

Моє недосяжне каштанове місто

Тебе береже сивиною у косах.

Ще літо над морем, ще літо і все ж

У осінь осіннім листком попливеш.

Каштан замість Тебе мене зустріча.

Каштанове листя рукою майне

Ще здалеку, може, впізнавши мене,

І пальцями, знаю, торкнеться плеча.

* * *

… Світлі ниті

лиш тебе у одіж золоту

вдягнуть

… ще прийдеш ти восени

в тихий листопад

щоб відпочити

… опадають золоті одежі

так покірно наче ти вода…

* * *

Через сім воріт ввійду у тебе.

Все забудеш: хто я, звідкіля.

Де рука, що зведена до неба?

Вір землі. Це я – твоя земля.

* * *

Нема куди тікати…

Я в полоні

очей , і рук, і губ,

немовби місяць

нас променями сповив

і лиш дерева

беззвучно шелестіли, як ріка.

Нам нікуди,

нам нікуди тікать.

Над нами міст

із білого проміння

над річкою із срібної сльози.

Нам нікуди тікати,

наче птицям,

що з променів

холодних

мостять

гнізда.

* * *

Замало ночі

сказать, як люблю тебе.

Замало світла

побачить перший іній

на твоєму волоссі.

Замало тиші

почути, як пульсує

кров твоя.

Замало дороги

втекти від тебе.

* * *

Ледь вловимий

перший порух

життя,

яке прокинулося в тобі,

ці очі світлі

знову нагадали,

ці руки ніжні знову нагадали,

в прозорій кризі віднайшли тебе.

… вогонь білів

у чорній

прірві ночі…

* * *

Чи пустить він до хати ту богиню,

і чи зігріє він її дитя?

Чи знає хоч себе він до пуття

і перед ким він стане на коліна?

Кого ж ти любиш так невідворотно?

кому оця безхмарна гладь озер?

хто воскресав, як тільки-но помер?

хто пальцем показав на ті ворота?

… Це не високий вал – це просто дім,

і юна жінка мовчки тужить в нім.

* * *

… Душа – це найтемніша із підвалин.

“Вже треба іти”. А як нема куди?

Я розпізнала, хоч і як ховав ти,

цю душу в ніжних променях звізди.

В міському шумі і в селянській тиші

вона пручалась тільки попервах.

Було душі отій не до розваг.

Вона летіла мовчки до узвишшя,

вона порвала ненависний гніт

і замела лиш мною знаний слід.

* * *

Втекти від Долі не вдалось нікому.

Ця мудра жінка в світлому вбранні

в душі твоїй святкує день при дні.

“О Доле, Доле, йди собі додому”. –

“А дім мій тут, і ти – моя рабиня”. –

“О Доле, Доле, душу відпусти

і дай ти їй хоч крихту самоти.

Куди штовхаєш ти її, невинну?..”

Дощі,

або

Гріхи

… Не ввірвався вітер, бо не юний,

не ввірвався передчасний сніг.

Був лиш пісок у згубних жовтих дюнах.

До забуття чи вічності поріг?

А вас не зрозуміли ті нащадки,

яких тримали під своїм крилом.

Які мов час так судять вас нещадно.

Які мов час – крізь душі – напролом.

* * *

Стікав із неба дощ немов життя,

і в землю падав – так, неначе подих,

утримать не могла я навіть краплі,

ні подиху твого, що, наче вітер,

мене торкнувся, полетів собі.

Краплини літа втримати несила,

вже полонила осінь нас печальна,

а дощ стіка з небесного обличчя.

Життя чуже стікає по краплині,

і втримати не можна і спинить.

А дощ – як ти – такий же ніжний, юний,

і втримати не можна, і спинить.

* * *

… Пада наче сон така дводільна вежа

тихий крик листка спрямовано увись

птахи із гнізда чомусь безмовно стежать

немов тебе також запрошують дивись

і корінь обів’є відзеленілу гілку

синє небо знов кудись собі пливе

і завмира рука цілована востаннє

і плаче знов сопілка як колись

туман немов любов незримо так розтане

і звуки молоком зеленим полились

* * *

… цей міст, по якому щоденно ідеш,

пам’ятає вагу твоїх кроків.

… так спокійно живем,

наче ми

кам’яні і гладенькі.

Кілька кроків між нами не змиють дощі,

найніжніші дощі, що останній

і непевний надвечір проходять маршрут

до будинку над річкою Либідь.

Ніжний холод огорне каштани, що тут

над асфальтом свічками застигнуть.

* * *

Ти теж ізмалку слухать дощ любив…

… знаю я, що наші рушники

забули знять перед дощем отим,

що йшов вночі й розвіявся як дим.

… і тільки заполоч ледь чутно розійшлась

у тому місці, де душа цвіла, –

все висохло і знову на стіні.

Чом рідно так всміхаєшся мені?

* * *

кілька тисяч ночей розділяє ці звуки і руки

кілька тисяч зірок впало з неба до погляду цього

не вернутись назад де комусь золотіла підкова

не ступити услід бо ще коси і квіти ростуть

тільки дерево тьмяне зрівняє наш погляд прозорий

коли зорі полічиш усі що за мною впадуть

* * *

Ми проведем цей вік

неначе сиві стбрці,

і грізний гул

залишиться за нами.

І вік новий уже настане

над хвилями і шумовинням

старого віку.

І приспана дитина

піде від нас

шукати щастя й долі…

І

Іду у тінь твоєї любові,

яка зливається з ніччю.

Зливаються – і тінь, і любов.

Чистий світанок все ж

поглине цю тінь, і тільки:

ти ще живий? – запитаєш,

неначе: ти любиш ще?

Руде світання не схоже

на ці попелясті коси –

вони стали білими, і

все стало на місце своє.

Під парасолькою кохання

тебе не пізнає ніхто –

всі думають: сама стриба

через калюжі.

Ця тишина кохання –

немов передсмертна тиша.

А ти

цілуєш мертві губи

і падаєш у прірву.

А там життя продовжує іти

і ти

живеш і віриш

у релігію індусів.

ІІ

Вона була така схожа

на ту жінку

з волоссям розпущеним

довгим,

з яскраво нафарбованими

губами.

Ні, навіть не це нагадало

тобі ту жінку,

а усмішка –

цю усмішку ти не

сплутаєш з іншою,

вона не схожа

на усмішку Мони Лізи,

але прищемлює вуса

тим, хто стоїть

і безсоромно дивиться на неї.

А що ж? –

і сам Христос

дивиться на неї,

і від цього не перестає

бути Христом.

На грані забуття

то не любов –

то та, що юністю,

вірніш дитинством,

звалась,

що вмерла

лиш в одежах слів зосталась.

Мов жінка та –

у пам’яті любов

на грані святості,

чи то пак, забуття;

вона світилась,

ця любов змаліла,

у сяєві чи місяця,

чи німба

круг голови

невзутого Христа.

Але твоя рука

в її волоссі

заплуталась

і оніміла враз.

Ти пив любов.

До смерті.

Про запас.

ІІІ

Ти проженеш її.

Так проганяють смерть.

І все ж

зійде любов на грані

забуття.

На тій же грані,

де стоїть людина.

Вона тебе прощає,

бо ти – дитя століття,

бо ти вже причастивсь

його отруйним світлом.

Ти проженеш її –

любов, і смерть, й людину,

що у тобі ще тліє.

Століття тлін збере

в свої прекрасні руки.

І – як на гріх – дощами,

і – як на гріх – снігами,

і – як на гріх – зірками

прийде і смерть, й любов.

IV

Моє століття,

ти свічками пахнеш.

Ти ще живеш

у кольорі блакитнім,

лиш відсвіти карміну

на одежах.

Криваве ложе,

і такі ж лаштунки,

закриті вічі –

і не розкопать.

І жест правиці.

І отой квадрат

у білій рамі

в мене на стіні.

“То для Афгану, –

скаже, – то – мені

і дзеркало просте,

не золоте”.

Простий проте сувій металу

у куті,

газетні рамки, а

не золоті.

Тоді іще жила

його жона –

з вікна не кидалась на землю ще вона.

Що ж: вічнім небу

безголовим буть? –

і нас у путь

удосвіта зовуть.

Спаси, Ісусе,

ти його любов.

… біла жінка.

… хата без підків.

… і чорна хустка

накрива квадрат.

І ти у нім…

… неначе друг.

… мов кат.

V

І знов приниження й тривога,

хоч все, що маємо – “від Бога”.

Вже й Божий дар – як легкий дим.

Спадає зі століття грим.

Рукою все ж не захиститись

своєю, тільки би відмитись.

Така доба. Ми – лиш юрба,

що жар століття вигріба.

VI

Неспроста ти озирнешся, ніби злодій,

неначе знак минулого украв.

Не маєш прав, не маєш навіть прав

на цю реальність. Що слова? що оди?

Вже осінь обсипа вершини древні,

ти чув усі легенди і казки.

Не перші ми. Це бачили віки.

Ми тут чужі. Це лиш здається – кревні.

Це потім пригадаєм: тут ішли.

І перед ким ще світиться вина?

Неначе у століття сивина

на коси впала з тихої імли.

VII

Він так себе любив

у тім новім сузір’ї,

так в ньому засвітивсь,

що не один осліп.

Так світиться душа,

коли летить у прірву,

до вічності летить.

О, Господи, прости

його дурну наївність.

І ти також мовчиш.

Сліпця переведи

від книжності й казок

туди, де лиш руїни

життя і правд. Де ж він,

ціпок Сковороди

квітучий?..

VIII

У затишній тиші

перед першим снігом,

коли ти знаєш:

не втекти від світу, –

одягнеш душу

голу, незігріту.

Душа безсмертна,

та через століття

вона як марево,

а не як скелі.

І привид щезне,

і затишна тиша

схитнеться раптом.

… і щезне привид,

і: “душа безсмертна”, –

В затишній тиші

зрозумієш раптом:

ти ждеш тих тіней,

кажеш тільки: снігу.

Усі безликі.

Лик його палає

немов стріла

забутого Перуна.

І ти малюєш,

в ніч одну малюєш

усіх безликих,

щоб його забути.

Огонь і меч,

поклявшись, відвернути.

І раптом – ранок.

Раптом сніг найперший.

Цей перший сніг –

народження знамйно…

IX

Душа порожня.

Так поле

пустіє раптом.

Залишків любові

шукати марно,

наче вітру в полі.

Душа пустіє.

Перед першим снігом

ім’я шукаєш…

не тепер, а потім,

коли душа,

як поле, відпочине.

Душа порожня.

Не терпить пустоти

природа, кажуть.

Ти ж – дитя природи.

Вже й море скоро.

Вже пора у хвилі.

Душа порожня.

Життя – то не мистецтво.

Вже і любов

походить від мистецтва.

Невже й така

душа безсмертна?

Омана

… Губами припадаєш до дверей…

Це тут… Це тут… Без стуку відчиняєш…

і подих житла і речей знайомих

тобі говорить: поруч, ось він, тут…

І раптом – ні, не раптом, а повільно

ти бачиш очі іншої людини.

Немає і не буде…

Та кого?

Все тут, все тут… І ще живі собори,

ще дзвони дзвонять… він в сорочці білій…

* * *

Подорожник сказав: “Знаю все я про Нього –

де він був, що робив і любив він кого”.

І Барвінок сказав: “Знаю я все про Нього.

Знаю, де Він, що робить, хто любить Його”.

* * *

… Писати

при зоряних свічах

листа,

щоб віддати тобі

на світанні,

якого ніколи не буде

для нас.

* * *

Спочатку щезли сльози,

потім пам’ять.

А я залишилась,

мов не було тебе.

Забудь мене,

і тільки пам’ятай:

спочатку щезнуть сльози,

потім пам’ять.

Відблиски

… а ти не пам’ятаєш навіть звуків

вогню, що швидко в тихе небо ливсь.

Лиш відблиски небачених пожарів,

зчорнілі віти рідних двох берез,

оплави скла, закинуті на хмари.

Хто все розсипане у вогнищі збере?

* * *

Ліхтар горить. Вихоплює з пітьми

картину білу. Бачим щозими

під білим світлом ще безкровний сніг,

і чистоту незайманих доріг,

вогні святкові, і чужий балкон,

і темні небеса, і дивний сон.

* * *

Так страшно і так солодко ступати,

мов по снігу за місячним вікном.

І ці сліди,

де вже не нам ходити…

… І рік Новий…

* * *

Якщо квітки – то вже багаторічні.

А мак – на день до вечора – й нема.

Та знов зацвів попід вікном весною

багаторічний і червоний мак.

І жінка зрозуміла вперше, вперше,

що юність – як пелюстка – опада.

* * *

Дозріють яблука, впадуть,

і яблунька самою лишиться.

А ти своє: “Дорослим хочу бути”.

* * *

Зайчик носився

з пухнастим букетом

кульбаби.

Лиш вітер

сказав йому істину.

* * *

… Був цей день щасливим і тривожним.

Тривожним і щасливим – навіть краще.

Ви ще листи писали, щоб забути

слова, що сказані так недоречно.

І як дітей своїх вела вже доля

на чисті плеса, де цвітуть лілеї

на синіх водах між листків широких.

Чиясь рука вже знову простягає

повільну тінь, чи, може, тінь од тіні,

і тихо в очерет тікає знову.

Коріння так далеко, як життя.

Його ти не побачиш випадково.

Нехай це так. Нехай це сонце світить,

і лід скресає, ще й велосипедам

стояти довго в пристані німотній,

і ви чомусь без мене попливли.

І тільки слайди. Лиш вони зостались.

Ми привітались холодно з тобою,

немов очима того водяного

дивились стіни ті уже на нас…

* * *

І жінка наче осінь обійма.

Приходить довгожданно і незвано,

і так невідворотно, так бажанно, –

лиш смерть приходить ще отак сама.

* * *

Замкнеться коло у тривозі.

І дивиться Стрілець у вічі.

І все тугіша тятива.

І чую, як дзвенить в повітрі

чужа стріла. І очі хитрі,

що порівняти з блиском зір

лиш можна. І стара картина –

душа продажна і невинна

летить собі і силуети

сніжинок білих закрива.

І з пліч злітає голова.

І знову скажеш, що належиш

лише землі.

Буде так…

* * *

Ми яблука збирали у саду.

Нам посміхалась доля серед саду.

Ми долю в хату запросити раді.

І доля нам сказала: “Я прийду”.

І яблуком упала у саду.

* * *

Опівночі погас чужий ліхтар.

Так кожен день, але ніхто не вмер.

І, може, так же гасне він тепер.

Та ти не відчуваєш той тягар.

Вже не ліхтар вночі – Волосожар –

освітлює завмерлий тихий сквер.

Чом дивишся на тиху гладь озер?

тримаєш недоторканим сухар?

* * *

… У грудневім полоні,

коли навіть і зорі не світять,

коли вічність не манить,

а на небі лише чорнозем…

І живе супокій.

Лиш сніжини безболісно тануть.

Вже ім’я проросло.

І живицею – рідне крило.

* * *

Я відірвалася від тіні,

яка попереду ішла.

І тінь та звалася: любов.

Стояло сонце у зеніті,

зосталася і я стояти,

і тінь в собі похоронила,

пірнувши у гірку свободу.

І вже нічого. Вже нікого.

І тільки листя розцвітає,

буває й листя розцвітає,

згубивши десь квітки свої.

Холодний місяць, як троянда,

нагадував, що ми вмирущі.

Вночі проснулася без тіні,

яка ще звалася: любов.

Втрата

… І сонце заплуталось в листі зеленім,

і щастя снувало від тебе до мене,

і хвиля котилась печально й прощально,

і даль відкривала все те, що за даллю.

А листя тремтіло ледь чутно. Повір’я

неслось над травою прогірклим повітрям.

Від вогнища дим відлітав, наче казка,

і нас огортав наче сон, наче ласка.

А сонце палило всі трави довкола –

не вірило навіть: земля вже схолола.

Лиш тріщини, тріщини венами дивно

прорізали землю, і зяяла прірва.

* * *

Ти метелик, що залетів на світло серед дня.

Не підлітаєш занадто близько,

не відлітаєш дуже далеко.

Так світло навколо,

а ти літаєш довкруж чужих свічок.

* * *

О геніальність у холодній криці!

Любов і та холодна.

Для страждань не створені оці пророчі лиця.

Розчулення у лід переживань

все ж переплавить геніальність зрима

і щезне між рядками, наче тінь.

Луна між гір.

І сліпо йдеш між ними.

Тут сім річок луни.

А проводир з тобою

майже поруч за горою.

… Блука пучок луни між сивих гір.

* * *

… І товстим шаром льоду

все прокрите. І, може,

холод справді тепло зберігає.

Так далеко підземний вогонь.

Лиш дзвінком цей вулкан вибухає,

лиш вночі, коли лід відступає,

виповзають видіння, видіння,

що не вижили, хоч і жили.

Десь любов там чиясь заблукала,

зачепилась за цвіт серед ночі,

коли папороть квітне і очі

випікає під льодом століть.

Як це сталось – я не пригадаю.

І в безсиллі лише прокидаюсь

серед дня після льоду століть.

Вже димок з попелища курить,

і ні льоду, ні хати немає.

Дикий мак тільки вільно літає.

Може, кине пелюстку й мені.

* * *

Покинь, втечи, навіки проклени,

візьми у сон, візьми у свої муки.

Ще мало болю, мало ще вини.

Чому ж тримаєш ці невинні руки?

… І знову стукіт, знову тихий стукіт,

і знову ти приходиш як біда.

І знову прислухаєшся до звуків,

що йдуть нечутно по чужих слідах.

Народження

Щасливі дні осяяні не сонцем,

а теплими і світлими дощами.

І чорні дні у ореолі сонця.

Щасливі й нещасливі,

білі, чорні –

на дні ночей переплелися вже

в кінці життя.

І щастя із нещастям,

і чорне з білим вмить злилося, і

не сірість, ні, відчула ти, а грань.

Між прірвою і небом –

тільки грань.

* * *

і запах моря і свободи

і тільки крила тільки крила

куди летиш ти у негоду

підстрелять може може скривдять

бо два крила то забагато

а ти несеш свободи запах

і птах повернеться до хати

чи буде кров із крилець капать

зорали землю льон одквітнув

не літо бабине безвісне

іще жнива і тільки літо

літати птаху чи повісять

і запах моря і свободи

і тільки крила тільки крила

нас мов Америку відкрили…

* * *

… Цей дзвін вечоровий протяжно звучав

в повітрі, у душах – століття.

І, може, розбився, і, може, упав, –

і все ж він проник у це літо.

І чаша червона. Дитя на руках

освітлює вікна порожні.

Межею додому. Невидимий птах

стрічає тебе, подорожній.

Народ мов дитина – рушник на очах.

(Так Моцарт малий у палаці.)

Та серце мов птах і цей дзвін наче птах –

крилаті, крилаті, крилаті.

* * *

Середина дороги…

Ще міріади

світлих зір у нічному

повітрі пливли.

Не страшна середина дороги, коли

джерело ще високе, роки-зорепади,

та у вікнах вогні

і минуле прекрасне.

Це озера гірські

недоступні були.

Не болотні вогні і манили, й вели.

Нить дороги життя ти

ще бачиш так ясно.

* * *

… і стане димом димом поміж нами

надривне і знетямлене ридання

яке повзло мов хмари в теплу осінь

коли земля тепла так ніжно просить

щоб тінню ще полежати на сонці

та сірий вітер знову б’ється в вікна

уже зникають обриси обличчя

та тільки очі десь у сні осіннім

питати будуть про дощі тривожні

які замерзнуть синіми льодами

і стане велич невимовно строга

немов далекі ми такі далекі

як риби древні

їх уже немає

лиш тіні їх ми спалюєм повільно

як душі наші світлі і холодні

неначе тіні перед нами

хитнулись

не піймать словами

не піймать руками

даремно руки в танці завмирають

даремно голос кригу снів ламає

і небо буде ще питати смутку

який змією сонно так сповзає

і губить простір сонний і невічний

і навіть рух стає таким одвічним

що зупиняється у оці вже навіки

щоб ще покликать ще когось покликать

* * *

Ми жертви і творці одвічних змін.

І наче поїзд пролітає час.

Вчепившись в нього, бачимо: не згас

попереду ще вогник. Лишим тлін

і велич нерозкопаних руїн;

це ж хто душі своєї ще не спас?

І тільки думка мучить повсякчас:

невже погасне цей вогонь-кармін?..

Пелюстка впала аж на саме дно.

Не пелюстки – вже ціле полотно

змивається у вічний океан.

Лиш баба скіфська скільки вже століть

стоїть собі, мов підпира зеніт.

І знає: зміни – це лише обман.

* * *

… Несу я воду і боюсь розлити

по цій дорозі хилиткій…

Вода важка і руки обпікає.

Порепані долоні мов земля.

Огонь чорніє й сили окриля.

І нерухомо я огонь несу

у місто рідне під каштани сиві.

* * *

… осінь гола наче ніж.

Ти без берега стоїш.

Люди наче острови.

… пливи…

* * *

І як ніколи ця моя печаль,

така просвітлена, без сліз мене тримає,

немов морозний вечір тепле місто

своїм диханням сонним огортає.

Щоб ми відчули радощі зими,

щоб ми відчули радощі розлуки,

яка рукою світлою з пітьми

виводить нас, і так незвично стука

щасливий день, такий печальний день

у вікна, що засвічені так рано.

Неначе ти ідеш, до мене йдеш

з далекого, далекого екрану.

І лиш сніги, і ми йдемо по снігу.

А ти прийдеш в чужі такі світи,

де є тепло, і є вогонь у грубці.

А можеш ти ніколи не прийти,

лиш згадувати в день такий морозний,

що є тепло на світі, десь є сльози,

що скапують зі свічки так, неначе

по тій розлуці тихі сльози плачуть.

І так іти, і так до щастя йти,

щоб у дорозі зупинитись раптом,

і дати охолонуть теплій грубці,

своєму серцю дати у розлуці

відчути, чи у світі є світи,

куди б ще так хотілося іти…

* * *

Залишено

під небом смертоносним

того, кого не треба залишати,

до кого думи всі

і всі тривоги.

І тільки здалеку:

“щасливої дороги…”

… почулося.

… примарилось.

… приснилось.

* * *

Пелюстки летіли… Дзвонарі

не били ще на сполох, не тікали

залізні птиці з дітьми угорі.

Дощі змивали зоряні причали,

а вулиці світились і мовчали…

* * *

… линув Дніпр

змагався із дощами

линув Дніпр

немовби то крізь мене

дитину рідну

захищає мати

отак як руки

береги дніпрові…

* * *

Де квіти опалені полум’яніють…

Де очі карі дивляться на хмари…

Де парасолька з квітами-листками

забута дома на великий спомин, –

приречені без тебе поминають,

кого великий гріх не пам’ятати.

Там ти залишений в моїй пустелі жити –

зеленій, і квітучій, і голодній,

і спраглій по воді дніпрово-чистій.

Птахи

… Крила так важко несли,

воду так спрагло пили,

неначе прощались востаннє,

неначе весна не настане,

неначе вже ніч забрела

і корінь спалила дотла.

Горить огонь під землею,

а ми все милуємось нею.

І вічність у ніч зазирне –

лиш тінь від птахів промайне.

І падає чайка дніпрова,

щоб в небо піднятися знову.

* * *

скорботний лик залишеного міста

зливається з твоїм печальним зором

і оголяються сліди ранково-чисті

мов тайна попелу відкрилася учора

зачинено за мною міста браму

зеленим сном печальне місто стало

пітьми сувої вже лежать між нами

лиш рідна пісня на чужих вокзалах

* * *

… травинко мала

чом тебе так назвали

чи до рани тебе прикладали

чи зривали щоб ти не росла

травинко-солинко

моя ти солона

по світу ти сієшся

збілюєш скроні

чом тебе так назвали

від болю

хто ж бо знав

що по світу розсієшся

травинко мала

чом чорнобилем

названо

ми ж у будні

і в празники

біль руками розводили

зерна-діти

чорнобильці

розлетілись по світоньку

і залишиться в споминах

у билинах переказах

як пророцтво

наймення твоє

Чорнобиль

* * *

… добігти не встигла…

Очі світу спинились.

Воскресають хвилини.

І – “прощай” вже не сказане,

і – “люблю” – ще не сказане

білий сніг заміта.

* * *

уві сні.

Так гірко й безутішно.

І прокидаються в сльозах від віщих снів.

Так плачуть в сні і праведні, і грішні.

Свій сон спинить ніхто ще не зумів.

… А тут не сон і не стара картина.

Тут спогади покосами лежать.

І там – єдиний син, її дитина.

Не знає тільки, де та сіножать.

… Я пам’ятаю все своє дитинство.

І в спогадах той голос вирина.

Забуто все на світі? Все геть чисто?

Забуто, може? Вирине ж із дна,

із дна війни, з обломків повоєнних

ім’я, яке було лиш ім’ярек.

Та імена вертають безіменним.

Ім’я в людини “безвісти” бере.

І захоронять вдруге. Й на могилу

знов соловей весною прилетить.

Не прийде син. Десь загубилась мила.

В землі батьки. І тільки ж прийде мить,

коли таки спитають віщі очі:

Як ти живеш? В душі ти що несеш?

І що будуєш? Що від завтра хочеш?

Душа болить? Чому болить без меж?

І не повірять ті, що під землею,

коли шепочеш ти, що не болить.

Вони – земля. І їм ще довго жить.

* * *

Лиш вікна одинокі блищали, наче зорі у негоду.

Вмирали і народжувались все ж

о цій четвертій вранішній годині.

Нічні вогні дотліти поспішали.

І не було у місті зовсім броду.

І спадок небагатий

вміщавсь у клунках біженських, покритих

червневим пилом приміських вокзалів.

Світанок. Червень місяць.

Казка

“Коли весна приходила –

бабуся виймала обережно

подвійні рами

і новорічні іграшки,

які між рамами на ваті так блищали,

коли зимове сонце гріло їх.

Ми мили підвіконня вдвох з бабусею

і ставили калачики в горщечках”.

Розказую я синові цю казку,

а він питає: “Що воно –

калачики?”

* * *

… Утихомирення приносить липень…

… Старезна липа місяцем світилась.

У пам’яті село біліє…

З польоту птиці

у гніздо листком ти падаєш…

так падають у трави на батьківськім

подвір’ї.

… у саду жоржини

жоржинами зостались,

трава

корінням тим же землю обіймає…

* * *

… А ти малієш. Втиснутий в піщину,

лиш вітру ждеш, щоб звідси вознестись.

Малює вітер контур, ліпить з глини,

щоб пригадали, що було колись.

Щоб пригадали чорну ту землицю,

густу траву і стежку до воріт,

щоб з каменю постали сірі лиця,

щоб по воді поплив вишневий цвіт.

І заглядаєш у пусту хатину,

немов калина в батьківськім саду.

То не хатина – то душа. Відлину,

поклявшись вкотре: “… більше не прийду…”

* * *

Над водою копи посідали,

Як сідають косарі в утомі.

Дивляться у став – туди вже впало

Синє небо і чомусь не тоне.

* * *

Я ввійшла у твоє підземелля густе,

де лилася вода золота.

Золотіли піски і горіла звізда.

Пусто так і відлунює нам слово кожне.

Та на серці мені не тривожно.

Підземелля було не закрите –

зорі сняли тут свої лиця.

Я втрачала межу, де трава відділяє

від космосу зорі.

Золотіли тіла десь у морі.

Засинали сліди золоті одиноко.

Я стала в путі, лише чула

дихання прозоре,

чула спів невідомо звідкіль.

Дихав ти так нечутно,

мов сполохати міг

ці листки золоті, що пливли по воді…

* * *

своє серце несла через луки і муки і сльози

зупинялася я коли щастя світило тобі

потім бігла до тебе як серце твоє на морозі

замерзало у дні що для когось були голубі

як до тебе ішла – ніжне сонце ранкове вставало

я до тебе ішла коли холодно стало мені

через місячне сяйво крізь спалені сонячні трави

я до тебе ішла як горіли купальські вогні

* * *

А слів навколо – наче камінців

на березі у серпні соковитім.

На грот химерний їх тримаєш у руці.

Під голову поклала в теплім літі

на березі морськім собі оці

кругленькі, наче сливи вже налиті.

Чи трохи їх за пазуху сховати?

чи викинуть і клопоту не мати?

* * *

Але печаль…Ні смутку, ні печалі –

то молодість лиш грає у печаль.

А що печаль – ти, мабуть, і не знаєш.

То просто пісню ти сумну співаєш.

Та знову дощ із слів твоїх впаде,

і я підставлю знов свої долоні,

лице підставлю, знову влізу в хащі.

Якщо це тьма – це тьма дивотворяща.

* * *

Така зима, що не дійти до тебе:

замерзла я, мов грудка перед снігом.

Тепла так довго ждати, наче цвіту,

що прийде неминуче вже зимою.

Згадалось, як зимою у дитинстві

дивилась на конвалію розквітлу.

* * *

І плив туман, але мені здавалось,

що він стоїть, немов твої слова,

які ніколи ще не промовлялись.

І цей туман міражний над балконом

завис, і купол Лаври закрива,

і ділить сонце, яке вже до скону

не визирне, здавалось.

І не зберуть каштани у долоні

своє творіння каре наче птах.

І лиш туман розтане й привіта

щасливий день, тривожний наче пісня.

Сон

Увійшла у Ваш сад.

Там горіли свічки із калини.

Там шуміли віки,

а я мислила – просто трава.

Та були Ви кругом –

не за свічкою чи за калиною,

а були Ви у них,

наче Істина в Слові простім.

* * *

… Тихе слово випливло з ріки,

мов шепіт той, що тчуть материки,

коли нова росте, нова гора,

коли відходить те, що не вмира.

Нехай побачиш свічку у вікні

і квіти білі на чужій труні.

Нехай це так. Але розтане мла.

Під ранок свічка вже не догоря.

І тінь піде, немов вода в пісок.

Але цей крок… ти вже зробив цей крок,

бо встало тихе слово із води,

таке німе, що іншого не жди.

Глибокі води… і ясніє дно…

* * *

В Вашім домі нові голоси. Знов надворі весна.

А Він твердить: Це осінь! Це кохання!

А Він твердить: Живий! Живий! Живий!

Я вибрала б одну, де є той голос,

коханий мій, із тисячі ночей.

Це осінь! Це весна! Це не музей!

Ще серце любить! Ще не захололо!

* * *

Вже скоро, скоро… Ну а ти – у море:

тобі ще треба молодості й сил.

У ріг баранячий ми скрутим спільне горе,

порвавши потім все, що для вітрил.

Бравади – зараз, потім – барельєфи;

це зараз день, а потім буде ніч.

Крім мене вже ніхто не знайде свіч.

А зараз ми під каменем – підлеглі.

Що каменю цей вир і ця вода –

холодна ще і вічномолода…

* * *

і танець зі свічками

у спраглих руках

і свічки не гаснуть горять

чому ж лиш вершина

і тільки гора

чому ти сказав не така

а танець жагучий

журба-ворожба

фортуна не любить таких

та танець не гріх

чуєш танець не гріх

та свічок обох ти раба

* * *

коли зрозумієш нарешті

що річка залишилась

але води в ній інші

коли зрозумієш нарешті

що русло залишилось

але і русло вже інше

коли зрозумієш нарешті

що немає вже нічого

окрім пам’яті –

ти зрозумієш що життя

пройшло

і все ж шукаєш лукаві води

щоб відтворити

минуле щастя

* * *

… не прилетить

нехай собі летить

у інший вік

де дзвонять білі весни

… над Вербним озером

згадаєш знов

летить

цей білий птах

неначе сніг у травні

цей спомин давній

от і скресла мить

а в світі цьому

все ще топчеш трави

стежок неначе мало

і доріг

і знову птах

замерзлий на поріг

і хто цим світом

так безумно править?!

* * *

і вийти з тьми

і усвідомить раптом

що сонце є

і світ навколо білий –

а просто сивий

попіл у руках –

у тебе ж за плечима

поле голе –

не віяв вітер

зерен не було

та сонце є

і небо понад нами

нові пісні –

старі давно забуті

нові пісні

які приносять світло

зі Всесвіту

нові пісні Свободи

* * *

із того раю де

лиш вода лилася золота

де трави покривали ясні

зорі де ні пилинки

синя чистота

шукати рай утрачений

і віщі зорі летять кудись

і так незрозуміло

летиш зі світлом

вічним і не знаєш

чи ще жива зоря

що світло посилає чи

тільки промінь

світла ще сіяє а зірка голуба

уже померла

хоч ще зустрітись

на шляху твоєму

так обіцяла в тім

тисячолітті

* * *

і не сіяє провідна зоря

що мусить вік новий благословить

а ти прийдеш

та буде зовсім темно

лиш місяць угорі

пливе між хмар

і ти прийдеш я знаю

надаремно

до берегів старих

старі пісні ти

проспіваєш вперше

в потоці вод і тих нових пісень

і з попелу вночі

воскреснеш вмерши

як тільки світлом

загориться день