folk:::Музична Крамниця::: (Всі Барви Української Музики)

  БАНДУРА - діатонічний багатострунний музичний інструмент з арфоподібним способом гри (без перетискання струн на грифі). Зразок 1740 року знаходиться у Санкт-Петербургзькій консерваторії під назвою "бандура Недбайла". Існує декілька теорій походження її назви, які грунтуються переважно на висновках семантичних досліджень: "Pandura"- Ассірія, "bandora" - Англія , "bandurria"- Іспанія, "пандурі"- Грузія, "пандзура" - Болгарія, "пандура" - Сербія і т. п. Потрібно зауважити, що походження назви та походження інструменту - речі зовсім неадекватні. Скажімо англійська бандора та українська бандура окрім схожих назв, більше не мали нічого спільного. Натомість англійська тезка таки мала деяке відношення до появи української бандури. "Полякі познайомилися з назвами інструментів від багаточисельних італійських музикантів, які з початку ХVI ст., входили до складу королівських капел" (О. Фамінцин). В середині ХV ст. на європейських теренах з'являється новий музичний інструмент - "бандора". На початку ХVII ст. вона витіснила з польської світської музики кобзу та частково лютню.
   На той час кобза була дуже популярна в Україні, а з початку ХVIII ст. мода на неї прийшла також у аристократичні кола Росії. Саме з метою відмежуватися від "холопської" назви "кобза" у панському середовищі і почали називати її шляхетною та модною західною назвою "бандора". Така назва зафіксована у царському наказі 1738 року про заснування музичного навчального закладу у м. Глухові. "В польських словниках та описах інструментів бандура тлумачиться як козацька лютня"(О.Фамінцин). Про те, що по містах грають на бандурах, "а селяни... на кобзе", пояснюючи у дужках, що то "рід бандури" сповіщав 1788 р. О. І. Рігельман. Більшість свідків (Бергхольц, Штелін, Беллерман т. ін.) сповіщали про бандуру ХVIII ст., як "інструмент схожий з лютнею, але меньшій за розміром та за кількістю струн", "тільки ручка дещо коротша" , "тон абсолютно схожий з тоном лютні". Отже, мова велася саме про "козацьку лютню" - кобзу. Та поруч існували справжні бандури на "24 і більше струн...на останніх (багатострунних бандурах)не усі струни натягуються уздовж грифа, половина - на самому корпусі"( О. Фамінцин).

  Отже, на початку ХIХ ст., поруч з лютнеподібними існували й багатострунні музичні інструменти, які "українізувавшись", почали зватися бандурами, а виконавці на них - бандурщиками.
  Порівнюючи бандури з вересаєвою кобзою можна констатувати, що на бандурах основними струнами для гри були коротенькі приструнки, розташовані праворуч від грифу над декою інструменту, а баси на грифі несли другорядну ролю. На кобзі О. Вересая основні функції у виконанні мелодії та басів закладені у способі гри на грифі (як на гітарі), а шість приструнків виконували додаткову функцію - збільшення діапазону при грі в одній позиції (народний спосіб гри, при якому рука не рухається вгору по грифу, а знаходиться в одному місці).

  Існує кілька тез щодо походження української бандури. На мій погляд вона еволюційно пов'язана з кобзою, а не з гуслями. Давньоруські гуслі мали невелику кількість струн (4-5), на яких грали "бряцаньем". Такий спосіб гри пртаманний балалайці, не зафіксований в Україні. До речі, як не знайдено жодного зразку самих давньоруських гусель. Після об'єднання з Литовським князівством (1321 р.) орієнтація русинських земель була спрямована на західну культуру. Імперська культурологічна асиміляція почалася з кінця ХVIII ст., коли багатострунний український музичний інструмент "бандура" вже сформувався і побутував ( 1740 р.).

  На користь тези про походження бандури від кобзи говорять такі факти: а) навіть у ХIХ ст. більшість бандур були симетричні, що притаманне лютнеподібним інструментам; б) основні струни розташовані на корпусі бандур звуться "ПРИСТРУНКИ", тобто як частина струн ПРИ основних СТРУНАХ на грифі; в) функціональні назви струн на грифі кобзи подекуди збереглися на бандурах; г) спільність традиційного репертуару та форм діяльності кобзарів та бандуристів; д) конструктивні незручності для виконання на приструнках бандури "думового ладу" у порівнянні з абсолютною зручністю його гри на грифі кобзи. Поява бандури як інструменту гамофоно-гармонійної музичної формації не могло відбутися раніше появи та формування самої системи у європейській музиці.

  Будь-яка відкрита струна (особливо жильна) звучить краще притиснутої без ладків до грифу. Оволодіти грою на інструменті з стабільною висотою звуку набагато легше. Тому перші приструнки і підштовхнули музикантів до створення нового багатострунного музичного інструменту, який у ХIХ ст. витіснив лютнеподібну кобзу, перейнявши від неї певні виконавські традиції, а у деякіх сільських регіонах й назву самого інструменту.

	Традиційна культура взагалі, та музична зокрема, - явище досить мінливе. Для усвідомлення змін на її тлі потрібно чітко розмежовувати природні та штучні процеси, що обумовлювали її становлення. Відсутність української держави виштовхнуло прабатьківські звичаї на існування у консервативне сільське середовище. Саме там, у піснях та переказах, думах та легендах зберігався духовний заповіт наших предків. Один з виявів етнокультурної самореалізації простежується у сфері музикування. Окрім улюбленого в Україні гуртового співу, розвинулося індивідуальне виконавство пісень у супроводі кобзи, ліри, торбану, бандури. Розквіт цього жанру припадає на ХV - ХVIII ст. Та вже з кінця ХVIII ст. у міській музичній культурі змінюються національні музичні пріоритети на європейські. Потреба у світських бандуристах зникає і народний музичний інструментарій ( крім торбану ), залишається у руках мандрівної незрячої братії - старців. Кожний період існування цього виконавського жанру потребує докладного вивчення та аналізу. Визнання усіх попередніх співців-музикантів як кобзарів є досить упередженим ствердженням. Тільки реконструкція музичних інструментів, опанування способів та прийомів гри на них, та врешті озвучення автентичного нотного матеріалу - єдиний шлях, який у практичних умовах дозволяє зробити об'єктивні висновки. Порівняльний аналіз різних музичних зразків від кобзарів, торбаністів, лірників, бандуристів ХVIII, початку ХХ ст. демонструє існування жанрових та виконавських відмінностей у традиціях , що сформувалися внаслідок різних завдань (світських, духовних, соціальних, політичних і т. п. ), що існували перед співцями-музикантами у різні періоди історії. Запис цих аудіоносіїв є спробою привернути увагу громадськості до прцесів реконструкції традиційного виконавства, що на сьогодні є діючим пам'ятником музичної культури України. "Врятувати від забуття пам'ятник життя свого народа є істинний подвиг, котрий вже і нині має повну важливість в очах кожної освіченої людини." П. Куліш. Володимир Кушпет
ВОЛОДИМИР КУШПЕТ Виконавська традиція співців-музик ХVIII, початку ХХ ст. КОБЗА, ЛІРА, ТОРБАН, БАНДУРА ДИСК 1 1. "Козак-валець", "Дудочка" (танці) - кобза. 2. "Киселик"(танок) - у супроводі кобзи. 3. "Дума про Хведора безродного"(козацька псальма) - у супроводі кобзи. ( №1, 2, 3 - реконструйовано за нотацією М. Лисенка від кобзаря ХIХ ст. Остапа Вересая). 4. "Розпинаніє Христа"(псальма) - у супроводі ліри. Реконструйовано за нотацією П. Демуцького від лірника ХIХ ст. з с. Бузівка Таращанського повіту Прохора Завертана. 5. "Млинок", "Саврадим", "Молодичка" (танці) - бандура. Перший танок адаптовано до традиційної бандури за нотним записом бандуриста Петра Гончаренка (США). Два останні - за нотацією Ф. Колесси з воскових валиків від бандуриста ХIХ ст. Гната Гончаренка. 6. "Георгію" (кант) - у супроводі ліри. Реконструйовано за нотацією П. Демуцького від лірника Ридька з Київщини (ХIХ ст). 7. "Подорож Вацлава Ржевуського"(муз. Грегора Відорта) - у супроводі торбану. 8. "Відортова пісня" (муз. Г. Відорта) - у супроводі торбану. 9. "Спів Ревухи" (муз. Г. Відорта) - у супроводі торбан. (№ 5, 6, 7 - реконструйовано за М. Лисенком від Франца Відорта онука Грегора Відорта торбаніста ХVIII ст.) ДИСК 2 1. "Побратався сокіл"(за автентичним кобзарським жанровим визначенням - "вулична пісня") - у супроводі бандури. Мелодія за Г. Ткаченком, супровід відповідає виконавській традиції бандуристів ХIХ ст. 2. "Біда"(за автентичним визначенням - "штучка") - у супроводі бандури. Один з численних зразків жартівливої пісні з репертуару бандуристів та лірників ХIХ, початку ХХ ст. 3. "Про Саву Чалого" (козацька пісня) - у супроводі бандури. З репертуару Георгія Кириловича Ткаченка (ХХ ст.). 4. "Потоп"(псальма) - у супроводі ліри. Реконструйовано за нотацією П. Демуцького від лірника Романа з Київщини (ХIХ ст.). 5. "Каперуш" (танок) - у супроводі ліри. Відтворено за нотацією 1968 р В. С. Стельмащука від Г. Солецької з с. Скородинці Чортківського р-ну. 6. "Христу на хресті" (псальма) - у супроводі кобзи. Реконструйовано за нотацією П. Демуцького від лірника Романа з Київщини ( ХIХ ст. ). 7. "Дума про удову і трйох синів" - у супроводі кобзи. Реконструйовано за нотацією М. Лисенка від кобзаря О. Вересая ( ХIХ ст. ). 8. "Гей гук, мати, гук" (козацька пісня ХVІІІ ст.) - у супроводі кобзи. Супровід до пісні зроблено за концепцією В. Кушпета про природню еволюцію традиційного музикування. 9. "Хлопці-молодці" (твір С. Руданського) - у супроводі кобзи. Супровід до пісні відповідає виконавській естетиці ХIХ, поч. ХХ ст. 10. "Ой, джигуне" (жартівлива пісня ХIХ ст. ).

Історія Українських струнних інструментів
КОБЗА - один з найбільш давніх українських музичних інструментів. "Назви кобза, кобоз, кобуз і т. п., можливо простежити у старовинних пам'ятках слав'янських та неслав'янських майже до 1250 року, а тому користування, а тим паче його винахід, повинний бути віднесений до часів ще набагато раніших"( О. С. Фамінцин). Семантичні дослідження говорять про існування схожих за назвою музичних інструментів також в інших народів: cobuxci- у половців, кобиз-у татар, kopuz-у турків, kopus-у хорватів, koboz-в угорців, cobza-у румун і т. п. Тому стверджувати щодо походження пракобзи виключно на давньоукраїнських теренах - необ'єктивно. Безперечно, що саме там вона набула етномузичних виразників характерних для доби Руси-України ХV-ХVI ст., ставши дійсно українською кобзою. У Польщі цей музичний інструмент був улюбленим серед шляхти ("князь Самуіл Корецький майстерно грав на кобзі") та надихав багатьох польських поетів до творчих фантазій: "Powiedrz wdzieczna kobza moja umie - li co duma twoja" (Чагровський - польський поет кінця ХVI ст.). В Угорщині існують відомості про кобзу з ХVII ст. ( Tierry. Histoire d'Attilla. 1836. 11, 362. ). Побутував такий інструмент у Чехії. У Румунії навіть зберігся й понині. Одне з найдавніших свідчень про існування кобзи в Україні знаходиться у польському запису 1584 року Папроцького: "Kozacy z wielkiej radosci... spiewajac, na kobzach grajac" (Bartosz Paprocki. Herby rycerstwa polskiego. Krakow, 1584, С.107). Щоправда, звали такого кобзаря у ХVII ст. - кобезник"(kobeznik - Zimorowicz. Sielanki. C. 147.). У певних колах і понині вважають, що кобза у давні часи зникла з музичного побуту України, а її назва ототожнилася з іншим музичним інструментом - бандурою. Така теза народилася у зв'язку з незадовільним станом інструментознавства в Х1Х-ХХ ст. Незважаючи на детальний опис М. В. Лисенком у кількох розвідках кобзи О. Вересая, плутанину у її класифікації викликало існування кількох коротеньких струн - "приструнків", яких за переконаннями дослідників на кобзі не повинно було бути. А коментарі щодо способу гри "...лівою рукою граючий охоплює гриф, притискуючі великі струни... супровід мелодії відбувається головним чином на довгих струнах (на грифі), граючий по мірі потреби то понижує звук, подовжує чи скорочуя струнu, притискаючи их до грифа на тій чи іншій висоті. Малuх струн кобзар не притискує", вважалися "рудементами зниклої кобзи". 1978 року викладач класу гітари київської консерваторії Я. Пухальський звернув увагу на недоречність таких твержень. Не переймаючись існуючими бандурними стереотипами, він визнав, що: "...шість струн (на грифі) не належать до басових струн бандури і можуть виконувати повноцінну самостоятійну функцію... якщо зробити виконавський аналіз можливостей гри на грифі вересаєвого інструмента та існуючих шести приструнків, то порівняння буде не на користь останніх". Останньою крапкою у поверненні української кобзи з небуття була її реконструкція майстром М. Будником та виконавцем цього музичного проекту В. Кушпетом - гри та співу. Практичний аналіз усіх творів записаних М. В. Лисенком довів, що за усіма характеристиками (конструкцією, строєм та способом гри) цей музичний інструмент - зразок лютнеподібної кобзи, а Остап Вересай, таки (за словами О. Русова) - останній кобзар.

БАНДУРА - діатонічний багатострунний музичний інструмент з арфоподібним способом гри (без перетискання струн на грифі). Зразок 1740 року знаходиться у Санкт-Петербургзькій консерваторії під назвою "бандура Недбайла". Існує декілька теорій походження її назви, які грунтуються переважно на висновках семантичних досліджень: "Pandura"- Ассірія, "bandora" - Англія , "bandurria"- Іспанія, "пандурі"- Грузія, "пандзура" - Болгарія, "пандура" - Сербія і т. п. Потрібно зауважити, що походження назви та походження інструменту - речі зовсім неадекватні. Скажімо англійська бандора та українська бандура окрім схожих назв, більше не мали нічого спільного. Натомість англійська тезка таки мала деяке відношення до появи української бандури. "Полякі познайомилися з назвами інструментів від багаточисельних італійських музикантів, які з початку ХVI ст., входили до складу королівських капел" (О. Фамінцин). В середині ХV ст. на європейських теренах з'являється новий музичний інструмент - "бандора". На початку ХVII ст. вона витіснила з польської світської музики кобзу та частково лютню. На той час кобза була дуже популярна в Україні, а з початку ХVIII ст. мода на неї прийшла також у аристократичні кола Росії. Саме з метою відмежуватися від "холопської" назви "кобза" у панському середовищі і почали називати її шляхетною та модною західною назвою "бандора". Така назва зафіксована у царському наказі 1738 року про заснування музичного навчального закладу у м. Глухові. "В польських словниках та описах інструментів бандура тлумачиться як козацька лютня"(О.Фамінцин). Про те, що по містах грають на бандурах, "а селяни... на кобзе", пояснюючи у дужках, що то "рід бандури" сповіщав 1788 р. О. І. Рігельман. Більшість свідків (Бергхольц, Штелін, Беллерман т. ін.) сповіщали про бандуру ХVIII ст., як "інструмент схожий з лютнею, але меньшій за розміром та за кількістю струн", "тільки ручка дещо коротша" , "тон абсолютно схожий з тоном лютні". Отже, мова велася саме про "козацьку лютню" - кобзу. Та поруч існували справжні бандури на "24 і більше струн...на останніх (багатострунних бандурах)не усі струни натягуються уздовж грифа, половина - на самому корпусі"( О. Фамінцин). Отже, на початку ХIХ ст., поруч з лютнеподібними існували й багатострунні музичні інструменти, які "українізувавшись", почали зватися бандурами, а виконавці на них - бандурщиками. Порівнюючи бандури з вересаєвою кобзою можна констатувати, що на бандурах основними струнами для гри були коротенькі приструнки, розташовані праворуч від грифу над декою інструменту, а баси на грифі несли другорядну ролю. На кобзі О. Вересая основні функції у виконанні мелодії та басів закладені у способі гри на грифі (як на гітарі), а шість приструнків виконували додаткову функцію - збільшення діапазону при грі в одній позиції (народний спосіб гри, при якому рука не рухається вгору по грифу, а знаходиться в одному місці). Існує кілька тез щодо походження української бандури. На мій погляд вона еволюційно пов'язана з кобзою, а не з гуслями. Давньоруські гуслі мали невелику кількість струн (4-5), на яких грали "бряцаньем". Такий спосіб гри пртаманний балалайці, не зафіксований в Україні. До речі, як не знайдено жодного зразку самих давньоруських гусель. Після об'єднання з Литовським князівством (1321 р.) орієнтація русинських земель була спрямована на західну культуру. Імперська культурологічна асиміляція почалася з кінця ХVIII ст., коли багатострунний український музичний інструмент "бандура" вже сформувався і побутував ( 1740 р.). На користь тези про походження бандури від кобзи говорять такі факти: а) навіть у ХIХ ст. більшість бандур були симетричні, що притаманне лютнеподібним інструментам; б) основні струни розташовані на корпусі бандур звуться "ПРИСТРУНКИ", тобто як частина струн ПРИ основних СТРУНАХ на грифі; в) функціональні назви струн на грифі кобзи подекуди збереглися на бандурах; г) спільність традиційного репертуару та форм діяльності кобзарів та бандуристів; д) конструктивні незручності для виконання на приструнках бандури "думового ладу" у порівнянні з абсолютною зручністю його гри на грифі кобзи. Поява бандури як інструменту гамофоно-гармонійної музичної формації не могло відбутися раніше появи та формування самої системи у європейській музиці. Будь-яка відкрита струна (особливо жильна) звучить краще притиснутої без ладків до грифу. Оволодіти грою на інструменті з стабільною висотою звуку набагато легше. Тому перші приструнки і підштовхнули музикантів до створення нового багатострунного музичного інструменту, який у ХIХ ст. витіснив лютнеподібну кобзу, перейнявши від неї певні виконавські традиції, а у деякіх сільських регіонах й назву самого інструменту.

ТОРБАН - музичний інструмент світських професійних музик, поширений у Польщі в ХVII-ХVIII ст. та на Правобережній Україні до початку ХIХ ст. Зовнішньо торбан дуже нагадує італійську лютню-теорбу, тільки з приструнками. Досить вірогідно, що лютня-теорба, яка була завезена італійськими музикантами до Польщі ( за О. Фамінциним), потрапила до рук придворних музик українського походження. Вони й оздобили її суто українським винахідом - приструнками. З того часу теорба і набула слав'янського вигляду, ставши польсько-українським торбаном. Відомі зображення т. зв. "польських" та "українських" торбанів - настільки схожі між собою, що класифікувати їх за етнічною приналежністю зовсім недоцільно. Причиною розповсюдження цього музичного інструменту по різноетнічних регіонах спільної тоді держави було наслідування польською та українською шляхтою модних світських звичаїв, що існували при королівському дворі. Так, наприклад, майбутній гетьман І. Мазепа, перебуваючи у молоді роки при дворі польського короля і там оволодівши грою на торбані, зберіг любов до нього на протязі усього подальшого життя в Україні. Відродженням цього пам'ятника музичної культури двох братніх народів потрібно завдячувати О. Русову за опис родоводу торбаністів: Грегора, Каетана, Франца Відортів. Та М. Лисенкові за фіксацію інструменту, прийомів та способу гри на ньому, нотний запис творів. У кінці ХХ ст. відбулася перша спроба реконструкції цього музичного інструменту М. Будником та А. Пасічним, а слідом і способу гри В. Кушпетом. Врешті вдалося озвучити твори ХУIII ст., успадковані від діда останнім музикантом з плеяди Відортів - Францом. У способах гри на торбані проглядається процес еволюції українського музичного інструментарію (від лютнеподібної кобзи до арфоподібної бандури). На жаль, невідповідність сучасної хореографії її етнографічним першоджерелам не дозволяє довести процес реконструкції до кінця та відродити танцювальні рухи ("14 фігур козака, між якими були і вприсяди"), які за твердженням Ф. Відорта були обов'язковими під час гри та співу торбаністів. Та навіть озвучення кількох автентичних нотних зразків на відповідному музичному інструменті дозволяє уявити виконавську естетику одного з жанрів світської музичної культури кінця ХVII, початку ХIХ ст. в Україні.

ЛІРА (реля). "У IХ віці бачимо досить розповсюджений в Західній Европі інструмент із трьома струнами під назвою ор?аніструм, що мав уже вісім клявішів і наканіфолений кружок замість смичка" (Г. Хоткевич). Назва, так само як і конструкція, походить з Європи (Німеччина, Італія). Устрій інструменту ( басовий бурдон та регулювана граюча струна) дозволяв настроювати його на будь-який музичний лад. Мабуть тому на протязі багатьох століть ліра задовольняла різноетнічні європейські смаки. В Україні її побутування адаптується з незрячими мандрівними співцями - лірниками, братські цехи яких, на відміну від кобзарських, обіймали мало не усю етнічну територію України та, на думку К. Квітки, зберегли "думи певно в чистішій формі ніж кобзарство".