Вшанування жертв Голодомору
(26 листопада 2005 р.)
26 листопада у Києві на Софіївській і Михайлівській площах відбулося вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-33 рр.
Колона представників всіх областей України на чолі із Президентом Віктором Ющенком скорботною ходою пройшла від Святої Софії до Михайлівського Собору. Люди несли державні прапори із жалобними стрічками, деякі тримали в руках колосся і хліб. Попереду цієї колони йшли парафіяни громади Серафима Саровського з хоругвами.
Біля пам'ятного знаку жертвам Голодомору священики відслужили молебень за упокій їхніх душ. Президент України виголосив промову, а потім всі присутні запалили лампадки. Їх було багато, дуже багато - щоб кожна душа загиблого могла знайти свій вогник. Лампадки люди залишали на постаменті пам'ятника княгині Ользі і просто на землі. В темряві це було неймовірне видовище.
Одне погано: весь час, поки тривало скорботне зібрання, з динаміків лунав справжнісінькій заупокійний плач. За легендами, великий попередник російської імперії - Чінгісхан - після чергової перемоги обожнював слухати жалісні плачі жінок з підкореного ним племені, яких збирали спеціально для цього. А ми самі влаштовуємо плачі - порадувати ворога. Чи не досить?
Олена БІЛОЗЕРСЬКА.
Див.ФОТО
ПОНАЇХАЛИ...
7 листопада 2005 р. у Києві
„Сколько мы можем терпеть всю эту нечисть, все эти “Латвии”, “Польши”, “Грузии”?! Сколько мы можем терпеть этих американских шакалов! Мы объявляем этот день (7 листопада – прим.авт.) – днем народного гнева. Русский – вставай! Мы начинаем запись людей, которые поедут к 7 ноября на автобусах в Киев и постараются свергнуть нелегитимный, преступный режим Ющенко”.
Павєл Заріфуллін, лідер Євразійського Союзу Молоді. Виступ 4 листопада у Москві на акції російських шовіністів, організованій ФСБ.
Ні для кого вже не секрет, що на масові акції до України російська влада засилає велику кількість людей. Як правило, це молоді, добре треновані хлопці, яким платять непогані добові за спроби дестабілізувати ситуацію в нашій державі.
Перший раз „привозні” засвітилися 21 серпня під час перенесення резиденції голови УГКЦ Любомира Гузара до Києва (автор писала про це однією з перших). Тоді я ще дивувалася, чому російськомовні „захисники православ’я” не знають, що тризуб – державний символ України. Вдруге, у значно більших масштабах, це сталося 15 жовтня, на Покрову, коли на Хрещатику виникла бійка між українськими націоналістами і російськими шовіністами. Втретє „гості” завітали до нас 7 листопада, у річницю жовтневого перевороту.
„7 листопада 2005 року, повідомляє сайт „Майдан”, активісти українських молодіжних організацій прийшли до амбасади північного сусіда з вимогами до президента Росії Владимира Путина відкликати з території України надіслані Санкт–Петербургським управлінням ФСБ для організації масових безпорядків у Києві та Львові бандитські угруповання «Євразійський союз молоді», «Націонал–більшовицька партія», «Прорив» загальною чисельністю до 5000”. Під час цього пікету молодики у військовій формі і з посвідченнями журналістів вигукували антиукраїнські гасла і спробували влаштувати сутичку, але були затримані міліцією. Всі виявилися громадянами РФ.
Тепер народні депутати з Української народної партії мають намір звернутися до Міністерства закордонних справ України з вимогою оголосити членів російських екстремістських організацій персонами нон грата та заборонити їм в’їзд на територію України на найближчі 25 років. (Непогано було б їм і виїзд заборонити – хоча б на рік).
Цього разу, на відміну від 15-го, бійки вдалося уникнути. В цьому велика заслуга націоналістичних сил, котрі запропонували міській владі розвести правих і лівих у часі і просторі. Також добре спрацювали правоохоронці, яких у цей день було задіяно близько 6 тис.
Від початку планувалося, що ліві взагалі не приходитимуть на Майдан. Їхня святиня – пам’ятник Леніну, яке вони мають право проводити свої акції біля символу нашої Незалежності? Втім, о 9-й ранку Майдан був весь червоний від їхніх прапорів. З Майдану „червоні” (назва умовна) рушили до Кабміну і Секретаріату Президента і закидали державні установи чужої країни апельсинами і памперсами. Ющенкові принесли жіночу сукню – щоб він утік в ній, як колись голова Тимчасового уряду Керенський. Переробили великий автобус у крейсер „Аврору”, стріляли з нього петардами і закликали до революції. 12 найактивніших затримала міліція.
Націоналісти тим часом зібралися на Михайлівській площі і біля пам’ятного знаку жертвам Голодомору провели мітинг-реквієм. Отець Сергій Ткачук та інші священики відслужили молебень за упокій жертв тоталітарного режиму. Виступали лідери правих партій і організацій, серед них – голова УНА Юрій Шухевич. Більше було молоді, але прийшли й ветерани націоналістичного руху, вояки УПА. Українські націоналісти вимагали від Президента, Кабміну та Верховної Ради перейменувати 7 листопада у День жалоби за жертвами комуністичного режиму.
Один з учасників мітингу тримав плаката: двоголовий пощипаний півень стрімголов тікає через кордон від націленого на нього тризубу, роняючи при цьому свою царську корону. Вгорі великими літерами написано: „Геть!”.
Після мітингу праві колоною на чолі з УНА-УНСО рушили на своє законне місце – Майдан Незалежності. Бо чого в усьому світі домагаються націоналісти? – Незалежності. Дівчина, що крокувала поруч зі мною, занепокоєно спитала: „Як ти думаєш, бійка буде?”. Аякже, кажу, щоб налякати, а самій теж неспокійно.
Всі наші побоювання були марними. Коли прийшли на Майдан, лівих там уже не було, пішли жбурлятися апельсинами. Ми спокійно стали в коло біля Монументу Незалежності, провели мітинг і спалили наостанок червоний комуністичний прапор. Те, що від нього залишилося, молодь розірвала на сувеніри.
Під час нашого мітингу комуністи спробували потрапили на Майдан знову, але їх не пропустили щільні кордони правоохоронців. Якийсь російськомовний дідусь поцікавився у мене: „А де вороги народу?”. Не знаючи його політичних уподобань і не бажаючи образити старенького, обережно питаю: „Якого народу?”. Відповідь: „Звичайно, українського!”. „А, – кажу із полегшенням, - тоді там”. І махаю рукою у бік Хрещатику, звідки вже забирається колона під червоними прапорами.
За нашими даними, наступного разу незвані гості з’являться на річницю Помаранчевої революції. Ми чекаємо від нашого Президента, що він доведе – даремно вони йому „дарували” жіночу сукню і памперси.
Олена БІЛОЗЕРСЬКА.
Фото автора
("За нашу Україну". - 2005. - 11 листоп. (№44). - С.3);
ДВІЧІ ВІТАЄМО!
У день народження отця Сергія в нього народилася дочка
27 жовтня, у день народження одного з найактивніших священиків УПЦ Київського Патріархату і великого патріота України, настоятеля Стрітенської каплички у Києві митрофорного протоієрея Сергія Ткачука, Господь послав йому найбільший і найкращий подарунок: в о.Сергія народилася дочка. З чим ми його й вітаємо.
Назвали дівчинку потрійним ім’ям: СОФІЯ ОЛЕКСАНДРА КСЕНІЯ. Крім неї, в отця Сергія є ще два сини-козаки: 12-річний Ярослав і 6-річний Богдан.
Хрестили дівчинку 6 листопада. Маленька Стрітенська капличка не могла вмістити всіх гостей щасливого отця і батька. Хрещеними батьками маленької стали парафіяни громади Серафима Саровського пан Віталій, пані Євгенія, пан Олександр і пані Любов.
Є в Софійки ще один хрещений батько: голова Української Національної Асамблеї, син командувача УПА Юрій Шухевич. З таким рідним і хрещеним батьками дівчинка просто не зможе не вирости патріоткою України.
Див.ФОТО
Свято Покрови на Хрещатику
перетворилося на побоїще
У суботу, 15 жовтня, на Хрещатику лилася кров і горіли прапори. Наші, патріоти, прийшли, щоб вшанувати вояків ОУН-УПА і відзначити свято Покрови, яке віддавна вважалося Днем українського війська. Чужі збиралися нам перешкодити.
Після довгих коливань Київська міська влада дала можливість українським і ворожим їм силам провести акції одночасно і в одному місці – на Хрещатику і Майдані. Невже не розуміли, що сутички неминучі?
За законом, дозвіл на акцію не потрібен, про неї необхідно лише завчасно попередити міську владу. Заборонити проведення акції влада може лише у виняткових випадках – наприклад, коли це загрожує масовим безладом. Ветерани і прихильники ОУН-УПА подали заявку набагато раніше, ніж їхні противники. До того ж, молитви і покладання вінків не є агресивними діями, а от недопущення чиєїсь акції – мета, оголошена „червоними”, – пряма загроза безпеці людей. Їхню акцію, звичайно, слід було заборонити або, принаймні, перенести на інший час.
Об одинадцятій ранку священики трьох традиційних християнських церков (Московського Патріархату, звичайно, не було) готувалися відслужити на Майдані молебень. Але на той Майдан треба було ще потрапити. За даними правоохоронців, націоналістів зібралося біля 3 тисяч, їхніх противників – 8 тисяч. Біля Софійської площі стояли великі автобуси з білоруськими номерами, біля палацу „Україна” – з російськими. А як ви думали – в нашій рідній Україні може знайтися 8 тисяч активних прихильників пана Симоненка чи пані Вітренко? То ж гості дорогі до нас приїхали. Ну, ми їх і зустріли гостинно. Наступного разу підготуємось – ще гостиннішими будемо.
Читала про цю подію багато неправди, тому принципово писатиму лише про те, що бачила на власні очі. Бігла Хрещатиком до Бессарабської площі, а назустріч мені – ворожа колона під „прогресивними” і російськими прапорами. Несуть гасла: „Позор организаторам фашистского шабаша в городе-герое Киеве!”, „Бандерам - резервация в пустыне!”, „Бандеровец – вдвойне фашист!”. Якщо ми фашисти, думаю, то ви – людожери, бо оголосили себе спадкоємцями держави і прихильниками ідеології, що вчинила Голодомор. Кажете, вас тоді ще на світі не було? Так і ми в охороні концтаборів не стояли.
Біля Бессарабки на Хрещатик вийшла колона УНА-УНСО та інших патріотичних організацій. Майже відразу шлях перегородили молодики під прапорами компартії і ще якоїсь організації – прапори з портретами Че Гевари. Червоні скандували „Но пасаран!”, червоно-чорні – „Україна!”.
Почалася бійка. Нашим вдалося прорвати оточення. З усіх боків надбігли бійці спецпідрозділу „Барс” і врешті-решт розділили червоних і червоно-чорних навпіл. Від скандування закладало вуха. Шукаючи вдалий ракурс для кадру, я якимсь чином опинилася за спинами „барсів”, серед червоних. Мало не порвали. У сутичці мені дістався держак від ворожого прапору. Я переламала його навпіл і, коли чужий спробував вихопити в мене фотоапарата, тицьнула йому палкою в обличчя. Подіяло.
Бійка з червоними спалахувала кілька разів, і нарешті ми прорвалися. Коли майже дійшли до Майдану, побачили, що він зайнятий „лівими”, а їх оточує така кількість міліції, яку я в житті не бачила – мабуть, кілька тисяч. З потужних підсилювачів лунає у запису „Вставай, страна огромная”. (Ця „страна” – Радянський Союз. Ви хочете, щоб вона „встала”?) Майорять прапори – червоно-чорні, різних патріотичних партій. Священики приймають рішення проводити молебень просто на Хрещатику, перед міліцейським кордоном.
Ветеранів ОУН-УПА, яких на Хрещатику було не дуже багато, але й не 5-7, як написали деякі ворожі, а також дезінформовані ЗМІ, на Майдан так і не пропустили. На центральну площу незалежної держави, за яку вони боролися все життя. Ветерани з гіркотою казали про це кореспондентам і просто людям, що стояли поруч.
О першій почався молебень за полеглих. Служили ігумен Євстратій (Зоря), отець Сергій Ткачук з УПЦ КП, владика Богдан з УАПЦ, греко-католицькі священики. Поіменно згадали загиблих провідників національно-визвольного руху – Шухевича, Бандеру, Дмитра Мирона-Орлика, інших. Співали гімн України. Серед нас були і живі провідники – голова Братства ОУН-УПА Орест Васкул і син командира УПА Романа Шухевича Юрій Шухевич, який провів у радянських концтаборах 40 років і повністю втратив зір. За годину на з’їзді Української Національної Асамблеї його оберуть головою цієї партії. З’їзд затвердить три звернення до Президента з вимогами: визнати на державному рівні всіх учасників Визвольних змагань ХХ століття борцями за волю та самостійність України; негайно реабілітувати політв’язнів „справи 9 березня”; проголосити 14 жовтня державним святом – Днем українського війська (адже 23 лютого українці не здобували жодної перемоги). Юрій Шухевич мріє про створення потужного правого блоку з усіх патріотичних партій. Як показали останні події, такий блок ой як потрібен.
Олена БІЛОЗЕРСЬКА.
Фото автора
P.S. Маю пропозицію: як по вихідних машини не пропускають на Хрещатик, щоб не заважали людям і не псували повітря, так у дні масових заходів не пропускати іноземні автобуси до Києва. З тією ж метою.
("За нашу Україну". - 2005. - 21 жовтня (№41). - С.1-2;
"Україна Християнська". - 2005. - №16. - С.3)
Подвійне свято Степана ХМАРИ
(12 жовтня 2005 р.)
12 жовтня відбулася презентація 2-томника Степана Ільковича ХМАРИ "Дорогою до мрії", яка співпала із днем народження автора, народного депутата і відомого борця за незалежність України. Привітати Степана Ільковича прийшло багато людей, серед них - актив парафії Серафима Саровського.
Див.ФОТО
Освячення пам'ятника
академіку ПАВЛОВСЬКОМУ
За організаційним сприянням настоятеля Свято-Покровської парафії о.Леонтія (в миру – Валентина Федорова) та Святошинської районної організації ВО „Батьківщина” 16 вересня на Байковому цвинтарі відбулося відкриття та освячення надмогильного пам’ятника Михайлові Антоновичу ПАВЛОВСЬКОМУ – народному депутату, видатному вченому, академіку, близькому соратнику Юлії Тимошенко.
На церемонії були присутні всі лідери „Батьківщини”, крім самої екс-прем’єра. Панахиду і чин освячення відправив протоієрей Сергій Ткачук, настоятель Стрітенської каплички УПЦ КП.
Олександр Турчинов, екс-голова СБУ, через отця Сергія подякував Патріарху Філарету за те, що УПЦ Київського Патріархату активно проводить душпастирську опіку не лише над окремими мирянами, але й над політичними партіями патріотичного спрямування.
Коли отець Сергій запропонував вшанувати пам'ять видатного українського діяча виконанням державного гімну, О.Турчинов сказав: "Ви починайте, отче, а я підспіваю"...
Див.ФОТО
Прощання з Юрієм МУРАШОВИМ
1 вересня 2005 року трагічно загинув
Юрій Мурашов - депутат Подільської райради м.Києва, великий Патріот України.
3 (третього) вересня з благословіння Святійшого Патріарха Київської і всієї Руси-України Філарета у церкві Успіння Пресвятої Богородиці (Пирогощі) на Подолі відбулося прощання із загиблим(див.фото). За упокій душі цього справжнього християнина молилася велика скорботна громада на чолі з о.Сергієм Ткачуком. Поховали Ю.Мурашова на Байковому цвинтарі.
КОРОТКА БІОГРАФІЯ
Мурашов Юрій Ігорович
Член Всеукраїнського об'єднання "Батьківщина", Голова парафіяльної Ради Парафії Святого Тарасія УПЦ КП у Подільському районі м.Києва, вчитель англійської мови СШ № 262 з 1986 р., співголова Українського правозахисного комітету "Гельсінкі-90" з 11.1993 р., депутат Подільської райради м. Києва з 12.1995 р., член Громадської ради телерадіоорганізації "Суспільне мовлення України".
Народився 3 травня 1945 р. у с. Апостолове Дніпропетровської області.
У 1968 р. закінчив Київський університет ім.Тараса Шевченка, факультет іноземних мов, перекладач-референт,
у 1974 р. - історичний факультет,
у 1975 р. - курси арабської мови.
У 1968-1977 рр. - екскурсовод-перекладач, завідувач відділу нумізматики Державного історичного музею України.
З 70-х рр. бере активну участь у правозахисному русі.
У 1977-1983 рр. - вчитель англійської мови та історії СШ №197 і №147 м. Києва.
У 1983-1985 рр. - старший лаборант Подільської археологічної експедиції Інституту археології НАН України.
З 1990 р. - член-засновник Українського комітету "Гельсінкі-90".
З 01.1990 р. - член УГС.
З 05.1990 р. по 1992 р. - секретар з пропаганди Київської крайової організації УРП.
З 05.1992 р. по 12.1993 р. - перший заступник голови.
У 1994-2001 рр. - член Центрального проводу УКРП і голова Київської крайової організації УКРП.
Автор статей з питань прав людини.
Володів англійською, французькою, польською, суахілі, арабською, турецькою мовами.
1 вересня 2005 року загинув - був збитий машиною на київському Подолі.
Хоч пізно, та не запізно
У День Незалежності у селі Мигалки Бородянського району відбулося нагородження двох жінок, котрі у 1944 р. поховали загиблих учасників похідних груп ОУН(б), які йшли на Київщину.
Було це так: Зінаїда Ткачук, тоді 17-річна, згадує, як на світанку вони з матір’ю почули стрілянину, кинулися до вікна і побачили, що якісь люди тікають, а по них стріляють. Раптом до їхньої хати забіг поранений бандерівець – високий, гарний чоловік – і попросив їсти. В домі нічого не було, крім холодної вареної картоплі, і він став пхати її до рота. Поскаржився на поранення у плечі. Мати каже: що ж я тобі зроблю? Він вибіг з хати, і його майже відразу вбили.
Троє убитих лежали біля крайньої хати, ще дев’ятьох підводою привіз з лісу дід. Ніхто не хотів ховати – боялися. Тоді, розповідає Ганна Герасименко, голова колгоспу каже: „Не закопаєте – зішлю на Донбас!”. Він, мабуть, хотів, щоб їх просто зарили деінде, як собак. Але дівчата вирили яму і поклали убитих, на яких вже не було ні одягу, ні документів, на принесений з дому брезент і накрили зверху клейонкою. Так і поховали.
Панахиду по загиблих героях відслужили митрофорний протоієрей о. Сергій Ткачук (який розшукав жінок і став ініціатором їхнього нагородження) і о. Дмитро Кошка з Бородянки (обидва – з УПЦ КП).
Після панахиди у сільському клубі відбулася церемонія нагородження. Заступник керівника управління внутрішньої політики Київської обласної держадміністрації Олександр Кузів за дорученням губернатора Євгена Жовтяка вручив мешканкам села Ганні Афанасіївні Герасименко і Зінаїді Самсонівні Ткачук особисті подяки і грошові винагороди.
Заступник голови Київської обласної організації Конгресу Українських Націоналістів Олександр Сохацький теж вручив бабуням грамоти і грошову допомогу – за те, що, ризикуючи своїм життям, брали участь у захороненні вояків УПА.
Виступали голова Бородянської райдержадміністрації Дмитро Петрушенко, капітан І рангу, екс-депутат Верховної Ради Євген Лупаков (від Спілки офіцерів України), Степан Бабій від Братства ОУН-УПА. Свої вірші читали Віктор Лупейко з Тетерева і отець Дмитро Кошка (його поема „Мати” – про жінку, в якої загинули обоє синів – бійців УПА). На церемонії був присутній Віктор Боднарчук з української діаспори в Німеччині.
Заради свята Незалежності з Канади приїхав Степан Кузьмин, учасник похідних груп ОУН (б), які ще у 1941 р. прийшли в Україну відновлювати її незалежність: „Нам закидають наші вороги, що ми колаборанти-фашисти. Але німці нас переслідували, ми йшли в Україну підпільним шляхом. Майже відразу після проголошення у Львові Акту відновлення української державності Степан Бандера, прем’єр-міністр Ярослав Стецько і майже весь кабінет міністрів були арештовані німцями. Про це ані словом ні Симоненко, ні „конотопська відьма” не згадали. Ми з німцями не мали нічого спільного, просто думали, що вони будуть розумніші і підуть нам назустріч. Але цього не сталося, і ми числили виключно на власні сили, на український народ. Мені довелося оперувати у Південно-Східній Житомирщині (Ружин, Попельня). Я був дуже задоволений, як нас люди приймали, як вгощали. Ми знайшли серед них багато однодумців, організаційна сітка була накинута майже в шістьох районах. Я пам’ятаю свій останній перед арештуванням звіт, який подавав до обласного Проводу: у Південно-Східній Житомирщині ми мали 604 члени ОУН під проводом Бандери. Я зістав арештований у лютому 1943 р., пройшов через німецькі концтабори Майданек, Дахау і Бухенвальд. Коли прийшли американці на ті терени, вони нас звільнили, і ми потрапили до таборів. Ось така була співпраця бандерівців з німецькими фашистами”.
ПРОМОВА ОТЦЯ СЕРГІЯ НА ЦЕРЕМОНІЇ НАГОРОДЖЕННЯ:
– Сьогоднішнє наше зібрання не є формальним, аби поставити галочку. Сьогодні ми, вшановуючи 14-у річницю української Незалежності, згадуємо тих, хто віддав своє життя, хто боровся за Українську Самостійну Соборну Державу. Чи були якісь військові формування, які боролися за те, щоб Україна була незалежною, її прапор – жовто-блакитним, чи були люди, які прагнули того, щоб саме Володимирів тризуб символізував українську державу?
Після того, як у 1919 р. червона Росія заполонила Україну і знищила її державність, тільки ОУН змагалася за те, щоб Україна була вільною, соборною і незалежною державою. І коли один ворог – Гітлер – напав на такого ж злочинця Сталіна, утворилася УПА, яка боролася проти обох окупантів.
Дорогі брати і сестри! Настали нові часи, коли ви маєте знати правду, і цю правду повинні показувати по телебаченню і писати в газетах. І Церква також повинна казати правдиву історію народу.
Так складається трагічна доля українського народу, що ми згадуємо про людину, коли її вже нема. Сьогоднішнє наше свято – не тільки для того, щоб віддати шану воякам УПА, але й щоб сказати синівське спасибі тим, хто допомагав національно-визвольним змаганням. Оцим сердечним бабуням, які ризикували, бо їм могли сказати у воєнні і післявоєнні роки: „Ага, ви хоронили „бандер”, то ми вам дамо 25 років або вишлемо в Сибір!”. Прийшовши додому, ми повинні розповісти своїм рідним і тим, хто не зміг сьогодні прийти, що приїхали українські патріоти, українські націоналісти, щоб уклонитися і сказати синівське спасибі. Саме це є основна особливість сьогоднішнього святкування.
Шановні Зінаїдо Самсонівно і Ганно Опанасівно! Сердечно дякуючи вам за виконання християнського, людського і патріотичного чину, маю нагоду від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату, від Церкви національної, нашої рідної Церкви, вручити вам ці подяки. Спасибі вам за те, що були і є щирими, чесними і порядними людьми. Слава вам і всім борцям за Самостійну Соборну Українську Державу! Слава Україні!
Олена БІЛОЗЕРСЬКА
Див.ФОТО
Де лежати прахові Патріарха Володимира?
14 липня виповнилося 10 років, як немає з нами Патріарха Володимира. 18 липня, день його похорону під стінами Святої Софії, увійшов в історію як Кривавий вівторок.
Скажу відверто, хоч і прикро таке казати: у десятиліття смерті Патріарха – круглу дату, яку вперше відзначаємо за нової влади – людей до Святої Софії прийшло образливо мало. 18-го їх зібралося більше, майоріли прапори – ті, що завжди: УНА-УНСО, КУНу, ОУН, УНП, „Просвіти”... Але все одно – не більше, ніж у минулі роки.
Сумній даті цього року передувала ще одна негативна подія. Напередодні річниці „Кривавого вівторку” біля сорока тисяч прихожан Московського патріархату (кажуть, багатьох привезли з Росії і Білорусі) влаштували у центрі Києва хресну ходу пам’яті царя Ніколая ІІ і поглумилися заодно над могилою Патріарха. Про це з обуренням казав син спочилого – отець Тарас Романюк.
За Патріарха Володимира молилися священики УПЦ КП і УАПЦ – владика Богдан, отець Сергій Ткачук, ієромонах Леонтій (Федоров). Виступали побратими Патріарха по важкій долі, політв’язні радянського режиму Євген Пронюк, Олесь Шевченко, Олесь Сергієнко, Михайло Горинь, і кучмівського – Ігор Мазур (Тополя); депутат Верховної Ради Юрій Кармазін і Київської – Олександр Кулик. Але особливо яскравим, як на мене, був єдиний на всьому вічі виступ російською мовою: вшанувати Патріарха приїхав відомий російський священик, колишній в’язень сумління Гліб Якунін. Вже зараз він вважає Патріарха Володимира святим і шанує його, зокрема, за те, що, будучи священиком, не цурався політики. Отець Гліб критикував місцеву філію РПЦ за обман прихожан, до якого вона вдається, називаючись Українською Православною Церквою (замість „РПЦ в Україні”). Отець Гліб казав, що сьогодні справжні демократи в Росії заздрять українцям, і висловлював сподівання, що незабаром Помаранчева революція відбудеться і на його батьківщині. Присутні аплодували.
Отець Сергій Ткачук зачитав резолюцію скорботного віча:
- звернутися до Президента України з проханням перепоховати до 11-ї річниці останки Патріарха Володимира на території Святої Софії;
- встановити пам’ятний знак-каплицю на місці, де перестало битися серце владики – у Ботанічному саду напроти Володимирського собору;
- здійснити друк проповідей та інших праць Патріарха Володимира;
- поновити слідство по факту побиття похоронної процесії;
- розвіяти чутки, які циркулюють з приводу смерті Патріарха.
Так, не годиться небіжчику, тим більше, такій шанованій людині, як Патріарх, лежати за ворітьми церкви. Але згадаймо традиції: не завжди святі мощі ховали в існуючих церквах – часто спеціально для них споруджали храми. Є така ідея – на жаль, її прихильники поки що в меншості – не тривожити спокій владики, не переносити його прах у Софію (де його можуть заховати від прочан за важкими замками, дозволивши відвідини з восьми до дванадцяти, як каже той-таки Якунін), а спорудити над могилою капличку. Бо перепоховувати слід тільки тих видатних діячів, чия могила – далеко від рідної землі. Патріарх Володимир помер на батьківщині, а капличка над місцем, де він похований, вічно нагадуватиме людям про той похорон – про часи, які відійшли у минуле і не мають ніколи повернутися.
Олена БІЛОЗЕРСЬКА
(Україна Християнська. – 2005. – №11. - С.1)
Див.ФОТО
ПЕРШИЙ КРОК
до повернення українському народу
його святині зроблено
3 липня, у Неділю Всіх Святих Землі Української, козацька релігійна громада Всіх Святих провела святкове богослужіння у храмі Всіх Святих, збудованому гетьманом Мазепою. Унікальність цієї події в тому, що громада, як відомо, належить до УПЦ Київського Патріархату, а храм є частиною Києво-Печерської лаври, де досі засіла ворожа Україні сила. Здається, відтепер ми поступово починаємо повертати своє.
Виявляється, ще у 1997 році існувало рішення Київради „Про передачу в безоплатне користування релігійній громаді Українського козацтва церкви Всіх Святих (корпус №82 Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника)”: „Виходячи з принципу рівноправності всіх православних конфесій і необхідності забезпечення їм рівного доступу до національної святині - Києво-Печерської Лаври; беручи до уваги, що церква Всіх Святих Києво-Печерської Лаври збудована гетьманом І.Мазепою своїм коштом, а значна частина інших будівель і споруд Лаври - за сприяння та коштом українського козацтва, Київська міська Рада вирішила: ...надавати на час богослужінь або передати в безоплатне користування Церкву Всіх Святих... релігійній громаді Українського козацтва на умовах охоронного договору використання пам'яток історії та культури”.
Звичайно, за минулої влади це рішення ігнорувалося, і з року в рік у Лаврі лунала анафема козацькому гетьману, що збудував церкву. Але зараз прийшли нові часи, і перше справжнє, українське богослужіння у цьому храмі відбулося. А духівник Українського Козацтва і голова парафіяльної ради громади Всіх Святих о.Сергій Ткачук і отаман Козацького Товариства Київщини, полковник Олег Кузнєцов звернулися до Президента із проханням дозволити постійно проводити богослужіння у Мазепинській церкві Всіх Святих.
Олена БІЛОЗЕРСЬКА
(Україна Християнська. – 2005. – №11. - С.3;
Народне слово. - 2005. - №26. - С.6;
За нашу Україну. - 2005. - 8 лип.(№26). - С.6)
Див.ФОТО
Стрітенський храм відроджується!
Хоча йому й заважають
У суботу 18 червня Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет освятив хрест і наріжний камінь на місці, де з Божою допомогою незабаром почнеться відновлення храму Стрітення Господнього, побудованого ще Ярославом Мудрим і зруйнованого у 1934 р. більшовиками.
Чого коштувало добитися від київської влади дозволу на будівництво, знає тільки Господь Бог і настоятель парафії Серафима Саровського о.Сергій Ткачук, який вже кілька років служить на Львівській площі у крихітній Стрітенській капличці, яку побудував сам разом із громадою. Наша газета писала про те, як врешті-решт у березні цього року до каплички завітав Президент України, посадив о.Сергія до своєї машини і відвіз до столичного мера, після чого найближча сесія Київради прийняла рішення про відведення земельної ділянки під відбудову храму, а міська державна адміністрація видала відповідне рішення. Тепер проблеми з бюрократами позаду, залишилося тільки шукати кошти і працювати.
На освяченні були присутні священики УПЦ Київського Патріархату – о.Сергій Станкевич, о.Євген Заплетнюк, ієромонах Леонтій (Федоров); заслужений художник України Микола Стратилат; співголова Спілки офіцерів України Євген Лупаков; члени Київського Крайового Братства ОУН-УПА; отаман козацтва Київщини, полковник Олег Кузнєцов; екс-депутат Верховної Ради, лідер одного з відгалужень УНА-УНСО Юрій Тима; керівник Національного заслуженого академічного українського народного хору ім. Г.Верьовки, герой України Анатолій Авдієвський та інші, а також автор проекту, архітектор Януш Віг, який тримав у руках макет майбутнього храму. І, звичайно, міська влада в особі мера Олександра Омельченка, а також заступника голови Шевченківської адміністрації Миколи Недашківського – а як же без них?
„Господь показав атеїстам і богоборцям, що вони не сильніші за Нього, - сказав Патріарх Філарет. – Він дає нам силу і можливість відродити все, зруйноване за часів безбожного атеїзму. Коли людей, що приїздили на Євробачення, питали, що їх найбільше вразило у Києві, вони відповідали: велика кількість храмів. Київ – не тільки колиска східного християнства, а й центр сучасної духовності».
На жаль, паралельно із радісною подією у Стрітенській капличці відбуваються прикрі, щоб не сказати гірше – її 6 (!) разів грабували. У нападах священик і парафіяни підозрюють прихильників Московського патріархату. Чотири рази невідомі зловмисники вдиралися поночі до каплички і крали речі (поки йде слідство, ми, на прохання о.Сергія, не перераховуємо вкрадене – скажемо тільки, що в першу чергу зникало священицьке облачення настоятеля, яке, на відміну від побутової техніки чи прикрас, продати досить важко). Коли злодії пришли вп’яте, потрапити всередину не змогли – стояли броньовані двері. Тоді вони викарабкалися на дах і почали відкручувати позолочені зірки...
На цьому справа не скінчилася. В ніч на 30 червня невідомі вдерлися до підвального приміщення недільної школи неподалік від церкви. Знов зникло багато речей, в тому числі предмети з колекції старожитностей, присвяченої історії Української Церкви.
„Останнім часом йде масований наступ Московського патріархату на парафії Київського, - вважає о.Сергій, - яке виявляється у пограбуваннях, спробах осквернення – як церков, так і парафіяльних приміщень. 15 червня, за два дні до освячення хреста, до нашої каплички зайшла вірна Московського патріархату і поклала на поминальний стіл відеокасету з фільмом „Анатомія розколу”. Те, що відбулося потім, дає підстави сприйняти цей жест як своєрідний виклик громаді Київського патріархату – на кшталт традицій сицилійської мафії, яка перед тим, як убити людину, підкидає їй дохлу рибу.
Підтвердженням наших підозр були слова слідчого про те, що декілька днів тому він складав подібний протокол про пограбування, яке відбулося у приміщенні Київської Патріархії, де злодії закралися у покої Святійшого Патріарха Філарета”.
Міліція, з її традиційною і зрозумілою нелюбов’ю втручатися в релігійні справи, розслідувати злочини, як бачимо, не квапиться. На нашу думку, допоможе тут тільки втручання нової влади – на найвищому рівні.
Олена БІЛОЗЕРСЬКА
(Україна Християнська. – 2005. – №10. - С.2).
Див.ФОТО
В сім'ї вольній, новій...
(22 травня у Каневі)
10 березня 1861 р. у Петербурзі помер Тарас Шевченко. Він просив поховати його „на Вкраїні милій” – а закінчив життя на чужій землі. Заповіт треба було виконати. І ось 18 травня 1861 р. домовину з тілом Шевченка перевезли із Петербургу до Броварів, а звідти - на берег Дніпра, до Микільської слобідки. Студенти та представники української інтелігенції на руках перенесли важку, оббиту цинком труну через міст аж до церкви Різдва Христового. Після того, як священик помолився за душу Тараса, домовина з його тілом на пароплаві „Кременчук” відбула до Канева. І 22 травня, в день, коли чесні мощі святого Миколая Чудотворця перенесли до церкви Іоанна Предтечі в м. Барі, тіло Тараса Шевченка передали рідній землі на Чернечій горі Канева.
Як і щороку, 22 травня у Канів приїхали українські патріоти, щоб вшанувати Тараса і – чого гріха таїти – побачити одне одних і вперше відсвяткувати родинне свято – „сім’ї вольної, нової”.
Колона, очолювана лідерами нової України, серед яких були Президент Віктор Ющенко, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, держсекретар Олександр Зінченко, голова Київської облдержадміністрації Євген Жовтяк та інші, декілька кілометрів до Чернечої гори подолала пішки. Люди, що стояли обабіч дороги, захоплено вітали колону. Запам’яталася жінка, яка, обійнявшись із великим собакою, що стояв на задніх лапах, махала Тарасовим прочанам. Ще одна жінка, побачивши Президента і прем’єра, що крокували поруч, розгублено сказала сусідці: „А казали, що вони посварились...”. Та відповіла: „Так це ж як в родині. Посварилися – помирилися”. Діти, незважаючи на вчорашню невдачу „Гринджолів”, співали-скандували „Разом нас багато”.
На вершині гори священики традиційних українських церков відслужили панахиду. Серед них були єпископ Черкаський і Чигиринський Іоанн, духівник парафії св.Тарасія, настоятель Стрітенської церкви у Києві митрофорний протоієрей Сергій Ткачук (УПЦ КП), благочинний черкаської єпархії протоієрей Назарій Кучерявий (УАПЦ), архієпископ Софроній (УПЦ МП) та інші. Священики освятили наріжний камінь на місці, де буде збудовано Тарасову церкву – церкву Єднання.
„Хай мені пробачить пан Президент, – сказав о. Микола Теплуха із села Леськи Черкаського району, – але це було не тільки свято Тараса, але й його свято. Мені не сподобалося, що хор стояв спиною до Шевченка, а обличчям до Президента”.
Можновладці, а за ними всі присутні, поклали квіти до пам’ятника Тарасу. Із промовами виступили Президент і прем’єр-міністр.
Співали народні колективи та інші гурти. Продавалися вироби народного мистецтва. Стояла спека, Дніпро був синій, як море – біля Києва він таким не буває. Перше літо у новій країні, „єднайтеся, брати мої”, церква єднання, „разом нас багато”... Як нам зберегти так важко завойовану єдність?
Олена БІЛОЗЕРСЬКА
(Україна Християнська. – 2005. – №8. - С.2).
Див.ФОТО
Ім'ям Анатолія Лупиноса
21 травня школі у селі Сатанівка Монастирищенського району, в якій навчався український політв’язень, поет і революціонер Анатолій Лупиніс (1937-2000), присвоєно його ім’я. Встановлена і освячена пам’ятна дошка з його зображенням.
На вічі пам’яті Лупиноса перед мешканцями Сатанівки виступили народні депутати Степан Хмара, Михайло Ратушний, Андрій Шкіль, а також голова Київської крайової організації УНА-УНСО, політв’язень Ігор Мазур (Тополя), який подарував присутнім диски і відеокасети з фільмами „Обличчя протесту” (про повстання у Києві взимку 2000-2001 років) і „Незалежність”. Один із бізнесменів презентував школі комп’ютер. Священики УПЦ КП о.Сергій Ткачук і місцевий благочинний о.Олексій відправили службу і звернулися із пастирським словом до учасників віча.
Це вже принаймні другий випадок, коли школі присвоюють ім’я новітнього українського патріота (у Києві на Сирці є школа імені В’ячеслава Чорновола).
(Україна Християнська. – 2005. – №9. - С.2).
Див.ФОТО
ВЕЛИКДЕНЬ у Стрітенській капличці
У ніч на 1 травня у Стрітенській капличці, як і в інших православних храмах, відбулася урочиста Всенощна служба. Перед Пасхою стався неприємний і ганебний випадок: у капличку двічі залазили крадії (вдруге - на Страсному тижні). Забрали облачіння о.Сергія і магнітофон.
Перед освяченням пасок о.Сергій сказав, що недаремно у цій маленькій капличці відбувалися служби 4 рази на тиждень: тепер "за допомогою Президента - того Президента, за якого молилися усі чесні українці, прийнято рішення про відродження Стрітенського храму... Радіймо і веселімося сьогодні, бо ми з вами заслужили це свято".
У недільній школі всією громадою дивилися документальний фільм "Віктор Андрійович Ющенко і наша парафія" - про зустрічі о.Сергія і парафіян із майбутнім, а пізніше діючим Президентом. Всього таких зустрічей було шість (з них не зафільмована тільки одна); в недалекому майбутньому очікуються ще три зустрічі.
До речі, під час Великодньої служби о.Сергій молився за "Президента нашого, брата нашого у Христі Віктора", який опікується відбудовою храму.
Отець Сергій демонстрував парафіяльний музей - козацьку зброю і рідкісні видання, пов'язані з історією Української Церкви ХХ століття. Громада співала йому "Многая літа".
Див.ФОТО
31 березня 2005 року
на сесії Київської міської ради
було прийнято рішення
про відвод земельної ділянки під відбудову
Стрітенської церкви на Львівській площі.
5 квітня 2005 року
Київська міська державна адміністрація
видала розпорядження
про відбудову Стрітенської церкви,
яке включає усі питання - і археологічні розкопки,
і проектування, і будівництво.
На жаль, у розпорядженні є пункт, який передбачає, що фінансування здійснюватиметься за рахунок інвесторів,
а не за державний кошт. Громада працюватиме
над реалізацією рішення Київдержадміністрації
і шукатиме коштів на відбудову храму.
ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ ВІКТОР ЮЩЕНКО
у Стрітенській капличці
21 березня Президент України Віктор Ющенко відвідав Стрітенську капличку на Львівській площі у Києві, що належить релігійній громаді Преподобного Серафима Саровського. Дуже ймовірно, що скоро на її місці почне будуватися величний храм.
Цей храм, зруйнований більшовиками у 1934 році, збудував біля 1037 року ще Ярослав Мудрий. Стрітенський храм першим зустрічав тих, хто прибував до княжого Києва із західних країн. У ХІХ ст. розпис храму робив художник Іван Сошенко, побратим Тараса Шевченка. У 1859 р., коли Кобзар востаннє відвідав Київ, він спостерігав за роботою побратима і, як каже передання, теж приклав свою руку до розпису церкви.
Стрітенський храм завжди був важливим духовно-просвітницьким осередком, навколо якого об’єднувалася еліта старого Києва. 19 червня 1924 року, наче наперекір атеїстичній, людиноненависницькій ідеології більшовиків, сталося диво: оновилися бані та ікони храму. Через десять років комуністична влада його зруйнувала. І ось тепер настоятель парафії Серафима Саровського, митрофорний протоієрей о.Сергій Ткачук, людина, відома своїми патріотичними переконаннями, вже кілька років збирає гроші і документи, щоб почати відбудову храму.
Здається, ця благородна справа нарешті зрушила з мертвої точки. Після міжнародної зустрічі у Торгово-промисловій палаті Президент Віктор Ющенко увійшов до каплички. Приклався до святих ікон, поспілкувався з отцем Сергієм, а далі у своєму авто повіз його до Київської міської держадміністрації. Міському голові Олександру Омельченку доручено почати роботи по відновленню Стрітенського храму.
Олеся КУЧЕРУК
(Україна Християнська. – 2005. – №3. - С.3).
Див.ФОТО
Освячення відтвореної ікони
20 березня 2005 року у Стрітенській капличці відбулася ще одна знакова подія – освячення ікони Покрови Божої Матері Унсовської, написаної у 1994 році, втраченої і наново відтвореної.
На іконі, яку тримали Юрій Тима і Олександр Коваленко, під Покровом Божої Матері зображені 7 українських стрільців, що загинули 1993-го року в Абхазії. Нахиливши голову, стояв Валерій Бобрович, знаменитий курінний Устим, який командував стрільцями.
Отець Сергій розповів історію образу, написаного у відповідності із традицією українського іконопису: „Ми знаємо, що є ікона „Козацька Покрова”, де під омофором Пречистої зображені Богдан Хмельницький, київські князі, церковні достойники. Так само в нашому столітті є люди, яких Господь благословив на героїчний чин – на справу розбудови Української Помісної Церкви, розбудови і захисту Української держави. Ці патріоти-стрільці, захищаючи інтереси Української держави, честь і гідність української нації, виконували побратимські миротворчі місії у різних країнах пострадянської системи. Значна група стрільців загинула в Абхазії 19 липня 1993 року у бою під містечком Шрома. І тоді покійний Патріарх Володимир (Романюк) благословив на написання Образу Божої Матері Покрови, яка б покривала омофором загиблих стрільців. Ця ікона була написана і освячена з благословення Патріарха на Софіївській площі у 1994 році. Але, на жаль, оригінал ікони був втрачений, і громадськість не мала змоги прихилитися до Бога перед цим образом. Тому ікона була намальована наново – такою самою, як була”. Копію написав брат Юрія Тими Андрій, поранений колись у тому бою під Шромою.
Отець Сергій, посилаючись на мудрі слова митрополита Іларіона (Огієнка) – „Служити своєму народові – те саме, що служити Богу”, – сказав, що праця цивільної людини на благо своєї Вітчизни так само приємна Богові, які і служба у Храмі. Він побажав усім Божого благословення на гідну і жертовну працю на славу Божу, на розквіт Української Церкви, на досягнення єдності в Українському Православ’ї і на розбудову Української держави – щоб вона була саме такою, за яку боролися українські патріоти.
Ікона Покрови Божої Матері Унсовської зберігатиметься у Стрітенській капличці.
Олеся КУЧЕРУК
(Україна Християнська. – 2005. – №3. - С.3).
Див.ФОТО
Час реабілітувати політ'язнів
9 березня виповнилося чотири роки від дня, що став кульмінацією акції „Україна – без Кучми!”. Тоді у Києві спочатку біля пам’ятника Шевченку, а потім на вулиці Банковій виникла сутичка між беззбройними демонстрантами і міліціонерами в шоломах, із гумовими палицями і металевими щитами. Після цієї бійки „правоохоронці” затримали і жорстоко побили сотні демонстрантів. 18 хлопців, які були основною рушійною силою спротиву, отримали різні терміни ув’язнення. Рада Європи визнала їх політв’язнями. А у нашій країні, де начебто вже перемогла демократія, ці мужні люди досі вважаються кримінальними злочинцями. Та хіба можна героїв ставити на одну дошку з бандитами і крадіями?
Весь день до пам’ятника Тарасу приносили квіти – і представники партій, колись опозиційних, а тепер провладних або таких, що вважають себе провладними, і прості кияни. І ті політв’язні, на яких цього разу не чекали озброєні міліцейські кордони.
Довгі роки цих хлопців-унсовців очолював старий Юрій Шухевич, син славетного командира УПА Романа Шухевича – „Тараса Чупринки”. Вперше він був ув’язнений в 11-літньому віці – „за батька”. Загалом у тюрмах і на засланні провів 46 (!) років. У таборах повністю засліп, але, незважаючи ні на що, не відмовився від батька і його ідей. Пан Шухевич справедливо сказав, що присутні у залі – перші, хто наважилися вийти на бій зі злочинним режимом.
Режим пішов у небуття, але проблеми у хлопців залишилися. Головних зараз дві: по-перше, роз’єднаність організації на окремі гілки. По-друге, назву їхньої політичної партії – УНА – за сприяння колишньої влади захопив Едуард Коваленко, явний провокатор.
9 березня унсовці провели конференцію у Будинку письменників, що на Банковій, 2. Вона почалася з молитви і промови, яку виголосив о.Сергій Ткачук, багаторічний капелан їхньої організації. Виступали політв’язні, представники різних патріотичних організацій, навіть один з лідерів білоруського спротиву. Хлопці домагаються своєї повної реабілітації – а поки що утворили Спілку політв’язнів 9 березня. Вважаємо, що реабілітувати цих 18 людей – нагальний обов’язок нової влади. Їхні імена: Микола Карп’юк, Ігор Мазур, Руслан Зайченко, Микола Ляхович, Олег Бойко, Володимир Горощук, Владислав Мирончик, Станіслав Самофалов, Григорій Ляхович, Сергій Гальчик, Олег Бурячок, Володимир Павлюк, Олег Селега, Денис Андрусенко, Павло Литвиненко, Сергій Кайданович, Володимир Назар, Андрій Косенко.
Олена БІЛОЗЕРСЬКА
(Україна Християнська. – 2005. – №3. - С.2;
За нашу Україну. - 2005. - 11 берез. (№9). - С.1-2).
ФОТО автора
НЕЗЛИМ, ТИХИМ...
(Шевченкові дні у "Хаті на Пріорці")
Витворювачі нових релігій, якщо дати їм волю, готові возвести статую українського Пророка до небес, але й оздобити її золотим чубом і срібними вусами. Довелося щойно почути таке: вшанування святого Тарасія Константинопольського у зв’язку з Шевченковими днями – 9-10 березня – принизливе для українців. Мовляв, самого Шевченка не видно за патріаршим облачінням небожителя.
Витворювачі нових релігій, якщо дати їм волю, готові возвести статую українського Пророка до небес, але й оздобити її золотим чубом і срібними вусами. Довелося щойно почути таке: вшанування святого Тарасія Константинопольського у зв’язку з Шевченковими днями – 9-10 березня – принизливе для українців. Мовляв, самого Шевченка не видно за патріаршим облачінням небожителя.
Як же не в’яжуться ці міркування із самим Кобзарем! “Не забудьте, пом’яніте незлим, тихим словом” – попросив він нас у “Заповіті”, написаному хай і в момент душевного смутку, але й у розквіті сил, насамперед, творчих.
Перед здійсненням 9 березня 2005 року панахиди по спочилому рабу Божому на цьому наголосив православний протоієрей УПЦ КП о.Сергій Ткачук, духовний наставник громади Святого Тарасія Константинопольського при відділі Національного музею Т.Г.Шевченка “Хата на Пріорці”. Тарас Григорович народився у побожній, релігійній родині й ім’я отримав згідно із святцями. Його небесний покровитель, патріарх Константинопольський, уславився тим, що мудро і рішуче припинив іконоборство, яке свого часу охопило всю Візантію. Наш поет пішов з життя 10 березня 1861 року, саме на день свого святого. Хіба це не знамення, хоча й сумне? І хіба не перспективною є ідея спорудити біля хати каплицю на честь Тарасія, проект якої й ескіз можна побачити в експозиції?
За традицією на день пам’яті Кобзаря наукові працівники відділу НМТШ “Хата на Пріорці” Надія Наумова і Юлія Єрмоленко презентували виставку художника Ярослава Максиміва, більшість творів якого – етюди з міст, містечок і сіл, де бував Тарас Григорович. Традиційними були й спогади старих пріорців. Олімпіада Іванівна Москаленко, наприклад, подарувала музеєві чимало експонатів. Ось коромисло, за допомогою якого її родина носила на ринок вирощені на городах Пріорки редьку, помідори, щавель та іншу городину. Ґрунти тут, виявляється, унікальні. А ось посудина для тіста, схожа на величезну макітру. На старій світлині – будівничі сусіднього Свято-Покровського храму, на іншій – родина баби Дереберихи, що поставила на ноги усіх своїх одинадцятьох діточок (анумо, спробуймо, сучасні матусі!)… За неквапною розмовою чути давно забуті топоніми київської околиці: Жеребіївщина, Западинка, Мушанка, Замковище... Гуртуючись біля “Хати на Пріорці”, мов біля духовного вогнища, Олімпіада Іванівна і подібні до неї старожили примножують, зберігають свою любов до України, її народу, геніїв. А завдання працівників музею донести ці скарби до тих “діточок”, які поки що, на жаль, покривають казна-якими написами білі стіни святині.
Микола ЦИВІРКО
(Україна Християнська. – 2005. – №3. - С.3).
ФОТО Григорія Кубланова
Убитий у річницю подвигу героїв Крут
30 січня 2005 р. вірні християни з Парафії Серафима Саровського зібралися у недільній школі, щоб вшанувати пам’ять Василя Ткачука, українського патріота, члена ОУН. Цього дня виповнилося десять років від того, як він був застрелений бандитами у міліцейській формі – у власному помешканні.
Син загиблого, настоятель Стрітенської каплички і голова парафіяльної ради, капелан Київського Крайового братства ОУН-УПА, о. протоієрей Сергій Ткачук, розповів про свого батька – як він жив і за що був убитий.
Василь Ткачук народився 1 березня 1946 р. у с.Адамівці на Вінниччині, в багатодітній родині, постраждалій від повоєнного голодомору. На Донеччині здобув робітничу професію. Під час служби в армії будував шахтні установки для запуску стратегічних ракет у Пензенській області. У Києві працював машиністом на ТЕЦ, здобув спеціальність електромеханіка.
Розуміючи антинародність правлячого режиму, пан Василь стає членом Української Гельсінської Спілки, відвідує її таємні зібрання. Коли почалася перебудова і праця над розвалом СРСР, стає одним з фундаторів Київського Братства ОУН-УПА, згодом – членом ОУН під стягом Степана Бандери. Активно включається у справу відродження репресованих національних церков. Згодом стає першим головою Парафіяльної ради громади УПЦ КП і домагається відродження і становлення Української Православної Церкви у м.Києві.
29 січня 1995 р., у річницю загибелі героїв Крут, сталася трагедія. У Маріїнському парку зібралися свідомі кияни, і Василь Ткачук власноруч встановив березовий хрест на місці поховання киян, які загинули при наступі банд Муравйова на Київ. Далі скорботна процесія хресною ходою вирушила до Аскольдової могили, де відбулася панахида по героям Крут, яку відслужив син пана Василя о.Сергій.
„Для широкого загалу учасників вшанування героїв Крут все пройшло щиро і піднесено, усі розійшлися по домівках, - розповідає отець Сергій. – Лише наша родина єдина мала відповідати перед злочинною владою за несанкціоноване встановлення хреста в пам’ять загиблих. Раб Божий Василь Ткачук при спробі його арешту службами МВС та підрозділу „Беркут” загинув від підступного пострілу у спину. Офіційне слідство швидко було закрито. Людину поховали. Родина залишилася на самоті з горем та скорботою”. Син називає батька новітнім героєм Крут. Хто чесний – нехай перехреститься за упокоєння загиблих!
Олеся КУЧЕРУК
(Україна Християнська. – 2005. – №2. - С.3).
НА ФОТО: 29 січня 1995 р. Панахида по загиблих під Крутами на Аскольдовій могилі. Служить о.Сергій Ткачук.
29 січня 1995 р. Хрест, несанкціоновано встановлений у Маріїнському парку Василем Ткачуком.
ЩЕ ФОТО: 30 січня 2005 р. Зустріч пам'яті Василя Ткачука у недільній школі.
Події 2004-го року
